Модальные глаголы

Практична цінність одержаних  результатів полягає в можливості застосування основних положень і висновків  для подальшого розгляду категорії  модальності в комунікативному  аспекті, для вивчення інших мікрополів модальності, а також для дослідження  мовних універсалій. Результати дослідження  можуть бути використані в теоретичних  курсах із загального мовознавства, теоретичної  граматики української, російської, французької та англійської мов; фактичний матеріал може бути використаний у практиці навчання рідної та іноземної  мов.

У вступі обґрунтовано вибір  теми дисертації та її актуальність, сформульовано  мету та завдання роботи, визначено  теоретичне та практичне значення дослідження, подано характеристику матеріалу й  методів дослідження, апробацію  результатів роботи.

У першому розділі “Теоретичні  основи дослідження модальності  як функціонально-семантичної категорії” розглянуто питання, що викликають найбільшу  кількість дискусій з проблем  мовознавчої інтерпретації феномену модальності. У лінгвістиці категорія  модальності трактується надзвичайно  широко. Аналіз робіт, присвячених вивченню категорії модальності, дає змогу  зробити висновок про те, що переважна  кількість концепцій не виходить за межі вивчення певного кола значень  і засобів їх вираження.

По-різному трактується  категоріальний статус модальності. Модальність  визначається або як синтаксична  категорія, або як семантична. Проте  синтаксичний підхід не дає повного  опису всієї розмаїтості засобів  вираження модальних значень  у мові.

Розв’язанню цієї проблеми сприяє функціонально-семантичний  підхід, що базується на семантичному принципі виокремлення мовних категорій  і різнорівневості засобів їх вираження. Семантична функція –  це інтегруючий стрижень, що поєднує  в систему різнорідні мовні елементи – морфологічні, синтаксичні, лексичні, інтонаційні. Взаємодія елементів  різних мовних рівнів – інша істотна  риса функціонально-семантичних полів (ФСП), що відрізняє їх від інших  підсистем мови (лексико-семантичних  груп, морфологічних категорій, синтаксичних парадигм тощо), у яких об’єднано  одиниці одного класу.

Основною структурною  характеристикою функціонально-семантичних  підсистем мови визнається польова  структура. Поле як принцип організації  об’єкта дослідження має особливе членування, що відрізняється компактністю, максимальною концентрацією ознак  у центрі і дифузністю цих ознак  на периферії.

План змісту ФСП членується на семантичні зони на основі диференційних  ознак, що виокремлюються у процесі  аналізу семантики його компонентів. Ці ознаки утворюють семантичний  простір ФСП, що може істотно відрізнятися в різних мовах, оскільки він визначається конкретним складом і семантикою мовних одиниць, що входять у поле в даній мові.

Не всі семантичні ознаки ФСП рівноправні. Існує ієрархія ознак у полі. Очевидно, семантично домінуючою варто вважати ознаку, наявну в семантиці всіх без винятку  конституєнтів ФСП і таку, що найбільш повно відбиває якісну специфіку  даного ФСП.

Особливе явище являють  собою зони перетину функціонально-семантичних  полів, що зумовлюють наявність “спільних  сегментів”, перехідних зон.

Настанова на необхідність урахування явища перетину підсистем мови, а  також на пізнання не лише вузлів зосередження якісних розбіжностей мовних категорій, але й зон взаємодії становить  одну з методологічних переваг функціонально-семантичного підходу до опису мови.

Опис комунікативного  аспекту категорії модальності  доповнює функціонально-семантичну модель даної категорії, що зображує в інтегрованому  вигляді різнорівневі засоби мови, які виражають відношення значення висловлення до дійсності з погляду  мовця. Урахування цього аспекту  надає змогу поглибити уявлення про “життєдіяльність” мови у  процесі здійснення її основної функції  – функції спілкування.

У роботі прийнято наступне визначення категорії модальності: модальність – це мовна категорія, що виражає оцінку мовцем способу  існування зв’язку між об’єктом дійсності та його ознакою, а також  ступінь пізнання та бажаності здійснення цього зв’язку для мовця. З  цього визначення випливає, що в  основі категорії модальності перебуває  інтелектуально-розумова оцінка, що не дає підстав уналежнювати до її сфери  різні види емоційної оцінки.

Функціонально-семантичне поле модальності має складну структуру, зумовлену різнохарактерністю значень  і розмаїтістю засобів вираження. Категорію модальності можна  розділити на модальність дійсності  та модальність недійсності.

Макрополе дійсності, яке  виражає реальні відносини між  об’єктом і його ознакою, має чітку  морфологічну домінанту – дійсний  спосіб дієслова. На периферії розташовуються лексичні засоби, що увиразнюють значення дійсності.

Макрополе недійсності розпадається, у свою чергу, на кілька полів, які  мають наступні модальні значення: ірреальність, предметна модальність, волевиявлення та вірогідність.

В другому розділі “Мікрополя об’єктивної можливості та необхідності у функціонально-семантичному полі предметної модальності” представлено загальну характеристику потенційних  ситуацій можливості й необхідності, проаналізовано семантичну структуру  мікрополів об’єктивної можливості й необхідності, визначено засоби вираження модальних значень  об’єктивної можливості й необхідності на матеріалі різноструктурних мов  індоєвропейської сім’ї (української, російської, французької та англійської). Необхідно зазначити , що для зручності  об’єктивна можливість й необхідність визначені як мікрополя. Але треба  мати на увазі, що вони є такими лише у відношенні до ФСП предметної модальності, щодо ФСП модальності їх треба  диференціювати як мікрополя другого  рівня, тоді як предметна модальність  є мікрополем першого рівня.

Мікрополе об’єктивної можливості становить функціонально-семантичну єдність, що відрізняється складністю плану вираження і плану змісту. Семантична структура поля визначається чотирма бінарними семантичними ознаками: внутрішня/зовнішня, актуальна/узуальна, здобута/нездобута, деонтична/недеонтична.

Ці ознаки, вступаючи в  різні комбінації, утворюють наступні типові ситуації: зовнішня деонтична  можливість, зумовлена соціальними  нормами; зовнішня деонтична можливість, зумовлена волею мовця; зовнішня недеонтична можливість, що залежить від ситуації; зовнішня недеонтична  можливість, продиктована об’єктивними  законами чи станом справ; внутрішня  нездобута можливість, пов’язана  з психічними властивостями суб’єкта чи його фізичними характеристиками; внутрішня здобута можливість, зумовлена  навичками й уміннями суб’єкта.

Категоріальні ситуації об’єктивної  можливості являють собою оцінні ситуації, у яких є суб’єкт, об’єкт, підстава і засоби оцінки.

Аналіз семантики і  структури мікрополя об’єктивної  можливості на матеріалі російської, української, французької та англійської  мов дав змогу виокремити три  види засобів вираження можливості, що належать до різних рівнів: 1) лексичні – модальні дієслова і предикативи (для всіх мов); 2) морфологічні –  видо-часові форми в дійсному способі  дієслова і видові форми в умовному (для російської й української  мов); 3) синтаксичні – негативні  інфінітивні конструкції (для російської й української мов). Можливість може бути виражена дискретно і недискретно. У першому випадку можливість являє собою самостійне значення певної мовної одиниці, а у другому  випадку вона є “значенням чи семантичним  елементом (відтінком значення), пов’язаним з іншим значенням чи іншим  несамостійним елементом у складі того чи іншого семантичного комплексу” (Бондарко О.В.).

Спеціалізованими засобами, що дискретно виражають значення можливості, є лексичні одиниці у  складі предиката, які на основі спільності вираженого ними значення, тотожності синтаксичної функції та моделі дистрибуції  можна об’єднати в єдину групу  модальних модифікаторів (термін П. Адамця). Ця група являє собою  однорідний лексико-граматичний клас модальних дієслів, до якого уналежнено і їх еквіваленти. У досліджуваних  мовах група модальних модифікаторів  можливості містить різні за своїми морфологічними характеристиками одиниці; зокрема, модальні дієслова (мочь, уметь; могти, вміти; pouvoir, savoir; can, know how), модальні предикативи (можно, можна, on peut), дієслівно-іменні словосполучення з прикметниками (быть способным, бути здатним, être capable, be capable) та іменниками (иметь возможность, быть в силах, мати можливість, бути у змозі, avoir la possibilitй, be in a position).

Основним засобом вираження  об’єктивної можливості є розряд модальних модифікаторів, що передають  граматичне значення можливості у складі синтаксичного комплексу присудка. Домінанту поля у всіх мовах становить  дієслово із значенням могти (і його негативний корелят із значенням  не могти), що відрізняється від усіх інших одиниць поля широтою семантичного обсягу і здатністю виражати всі  типові ситуації і їх варіанти, а  також частотою вживання у мові, що в кілька разів перевищує вживаність усіх інших одиниць поля, разом  узятих. Семантика модальних модифікаторів  можно/нельзя і можна/не можна у  російській/українській мовах співвідноситься  лише із ситуацією зовнішньої можливості, проте вони також входять до складу ядра поля як найбільш спеціалізовані й регулярно вживані засоби вираження  даної семантики.

Порівняльний аналіз семантики  і структури категорії об’єктивної  можливості в досліджуваних мовах  дає змогу зробити висновок про  те, що ця категорія є мовною універсалією з градуйованим характером. На семантичному рівні, що містить внутрішнє членування мікрополя, а також передбачає його перетин з мікрополями вірогідності, необхідності й директивності, виявляється  абсолютний характер універсальності  об’єктивної можливості. На рівні  засобів вираження виявляється  градуйований характер її універсальності: морфологічні та синтаксичні засоби вираження об’єктивної можливості (видо-часові форми дійсного способу  дієслова, негативні конструкції  з інфінітивом доконаного виду) представлені тільки в українській і російській мовах. У цих мовах наявні наступні різновиди вживання видових форм дієслова: а) конкретно-фактичне вживання дієслів доконаного виду у формі  простого майбутнього (коли значення можливості сполучається зі значенням одиничного цілісного факту): – Хлопця прив’яжіть! Та міцніше! Щеня прудке – ще втече  по дорозі!.. (В. Малик); Описал картину? Да разве опишешь? (В. Некрасов); б) потенційне-якісне вживання дієслів недоконаного виду у формі теперішнього, рідше –  минулого часу (коли значення можливості сполучається зі значенням якісної  характеристики суб’єкта): – Спокійно! Згадайте, майоре, – не підвищуючи тону, попередив Гольдрінг, – я стріляю  краще за вас... (Ю. Дольд-Михайлик);–  … Курдинские красотки стреляют не хуже своих мужей. Это у них  в крови-с! (В.Пикуль); в) наочно-зразкове вживання дієслів доконаного виду у  формі простого майбутнього (коли виділяється  один з постійно можливих проявів  деякої дії, представленої як гранично обмежений цілісний факт): При підтримці  Гіммлера він далеко піде! (Ю. Дольд-Михайлик);–  …Зверь, он такой…Понятия слабого: ему што генерал, што казак, што  барыня. Он все сожрет… (В.Пикуль);

Значення неможливості може бути виражене недискретно в негативних висловленнях з дієсловами доконаного виду в наочно-зразковому вживанні в планах теперішнього неактуального  і майбутнього часу (Но – нет: здесь не напоят солдата водой, не всплакнут, по его судьбине, доведя до околицы, старая бабка не сунет  в ранец печеных яичек. Не дадут  глотнуть молочка.(В. Пикуль)), а також  у висловленнях з формами простого майбутнього дієслів доконаного виду в конкретно-фактичному вживанні (Вдав, що спить, хоч насправді не спав і знав, що вже не засне до самого ранку. (П. Загребельний)).

В узагальнено-особових конструкціях з дієсловами доконаного виду значення неможливості сполучається з емоційним  відтінком невдоволення: – ... Все  надіявся – утечу... А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному  кроці тебе можуть піймати! (В. Малик).

Ситуація неможливості регулярно  передається негативними конструкціями  з інфінітивом доконаного виду, особливо при вираженні значення відсутності  можливості, зумовленої обставинами (Написав, он подумал, что в Баязет этой даме не попасть. Там сидят курды, черкесы  и турки.  точат сабли. И режут  армян. И грабят аулы.(В.Пикуль)).

Ситуації неможливості, виражені інфінітивними конструкціями, співвідносяться  з часовими планами теперішнього узуального (– Иди-ка ты… никогда  вам порядков не навести! (В.Пикуль)), теперішнього актуального, пов’язаного  з найближчим майбутнім (– Вы, поручик, свежий человек в этих краях, и  поначалу многого вам будет просто не понять. (В.Пикуль)). Зв’язок суб’єкта та його ознаки в інфінітивних конструкціях представлено як наслідок дії об’єктивних  законів чи обставин, мислимих як неминучі, через що висловлення набуває  категоричного характеру (наприклад, Будет еще много ночей впереди, но уже никогда не вернуть очарования этой, вот именно этой – темной, тревожной, сегодняшней, Андрей полюбил в эту  ночь самого себя, ощутил красоту человека в самом себе, и в трепете  своей необстрелянной души было для  него что-то новое, необыкновенно радостное… (В.Пикуль).

Значення неможливості може мати непряме метафоричне вираження  у формі риторичного питання  з модальним модифікатором можливості. Питання в цьому випадку виконує  функцію емоційного ствердження  неможливості: Чи міг я спокійно дивитися на ці знущання, утиски, вбивства і грабунки? Чи могло моє серце  миритися з чорною несправедливістю? (В. Малик), порівн.: я не міг дивитися, моє серце не могло миритися; Я  знал, как ненавидел он графа и  какие слухи пускал он по уезду  про того, у которого теперь ел с  таким аппетитом язык с горошком и пил десятилетнюю наливку. Как  мог порядочный человек объяснить  этот его визит? (А. Чехов), порівн.: порядна  людина не могла пояснити; ... Mais cela peut-il compter, а cфtй de ce que j’avais rкvй pour lui?(A. Maurois), порівн.: це не може рахуватися; How could I admire her?(O. Wilde.), порівн.: я не міг захоплюватися нею.