Особенности жанра притчи в англоязычной литературе

There were circumstances which led some to suppose that а stranger had been received into the cottage on this awful night, and had shared the catastrophe of all its inmates. Others denied that there were sufficient grounds for such а  conjecture. Y/oe for the high-souled youth, with his dream of earthly immortality! His name and person utterly unknown, his history, the way of life, his plans, а mystery never to be solved, his death and his existence equally а doubt! («The Ambitious Guest», p.85).

У притчі Р. Бредбері «Луг» один з персонажів, продюсер Дуглас, в контекстах авторського  викладу не називається на ім'я  до тих пір, поки не настає переломний момент і він не починає усвідомлювати  безглуздя руйнування декорацій. Підкреслене  повторення слова producer в першій частині  тексту контрастує з тим, що змінив його потім ім'ям Douglas, що виявляє  зміни відносно автора до свого персонажа  і створює додаткову підтекстову  інформацію.

У тих притчах, де створюються  комбінації поведінки або модель ситуації, число персонажів лімітоване притчовим завданням, число можливих варіантів обумовлює кількість  дійових осіб. У таких притчах  немає персонажів з однаковими лініями  поведінки, уособлюючи одну і ту ж  якість.

Канонічна притча відрізняється  значно більшою мірою лапідарності, чим неканонічна. Це обумовлено її специфікою як письмової форми усного різновиду  жанру. Лапідарність канонічної притчі досягається перш за все специфікою будови елементів і одиниць тексту – пропозицій, абзаців.

Середня довжина речення  канонічної притчі – 32 слова. По своїй  структурі пропозиції тексту притчі або прості, або складносурядні з  двома складовими, або складнопідрядні  з одним або двома додатковими. Ускладнюючі абсолютні або причетні конструкції для складу більшості  канонічних притч нетипові (виключення складає текст «Притчі про  месію мимоволі» Р. Баха), розгалужене  підпорядкування відсутнє. Введення в пропозицію однорідних членів ускладнює  сприйняття у меншій мірі, чим субординативний  зв'язок. «Навіть дуже довге складносурядне речення, що складається з непоширених  або слабо-поширених елементарних пропозицій, легко і послідовно укладається  в сприйняття читача, тоді як при  значному розширенні складнопідрядного  речення читачеві потрібні додаткові  зусилля, аби утримати в пам'яті  початок розвороту і все подальші, залежні від нього вузли» [21, с. 56].

Разом з довжиною і загальною  структурою пропозиції одним з чинників, сприяючих збільшенню змістовної ємкості  тексту, є зміна порядку розташування елементів пропозиції. Інверсія –  типовий для тексту канонічної притчі стилістичний синтаксичний прийом, який співвідносить її з текстом протослова. «Слово або словосполука, висунута вперед завдяки інверсії..., отримує  особливий наголос і, не міняючи  своєї синтаксичної функції, лексичного і граматичного значення, набуває  додаткової смислової і емоційної  значущості» [21, с. 59].

Абзацом в канонічній притчі найчастіше виділяється одне, ре- в  дві пропозиції. Таким чином, він  наближений до свого нижнього кордону. Такий графічний розподіл текстового матеріалу полегшує зорове його сприйняття, сприяє пропорційному поширенню  уваги читача між текстовими елементами, зменшує міру складності тексту.

Лапідарність в тексті канонічної притчі досягається ще і  тим, що всі відрізки тексту приблизно  однакові з точки зору їх насиченості  інформацією. Цей аспект інформативності  тексту був досліджений Т.М. Баталовою. Нею були виділені предикативно-релятивні  комплекси як багатокомпонентні  ієрархічні системи комунікативних одиниць, де «предикативний член розглядається як концептуальне ядро цілого комплексу, тоді як релятивність виступає як ознака факультативності елементу по відношенню до ведучого, домінуючого, предикативного члена» [2, с. 2].

З точки зору предикативності/релятивності більшість відрізків в тексті канонічної притчі є предикативними, оскільки володіють високою мірою  інформативної насиченості. Це пояснюється  також специфікою тексту канонічної притчі з точки зору його контекстно-варіативного розчленовування. Найбільш характерними для канонічних притч є контексти  оповідання і міркування, описи ж  одиничні. Контексти оповідання і  міркування в канонічній притчі можна  визначити як предикативні, описи  – як релятивні. «Релятивні частини  тексту будуються в основному  на описах, які ведуть до деякої деталізації  змальовуваного, незрідка відступом  від провідної сюжетної лінії»   [2, с. 100]. Висока міра оповідань і міркувань (тобто предикативних контекстів) повідомляє тексту притчі насиченість інформацією і динамічність.

Економія мовних засобів  характеристики персонажів досягається  різними способами. Слід врахувати, що в гранично лаконічних канонічних притчах кожна деталь грає важливу  роль в розробці притчового задуму. Так, в «Притчі про гоніння» Б.Франклін не дає жодних характеристик Авраму до вигнання ним мандрівника. Фактично в тексті представлено просте перерахування  його вчинків, їх експліцитна оцінка відсутня. У першій частині тексту (НФЄ-1) немає жодного оцінного прикметника  або прислівника, який відносився б  до Аврама. Лише у НФЄ-3 автор удається до таких, аби показати щирість його розкаяння: And Abraham arose and went forth into the wilderness and diligently sought for the man and found him and returned with him to the tent; and when he had entreated him kindly, he sent him away on the morrow with gifts. («A Parable Against Persecution», p.178).

Проте подорожуючому, який не є центральною фігурою  притчі, автор дає описову характеристику: «...a man bent with age ...leaning on а staff». Невідповідність, що здається, між відсутністю опису  головної дійової особи і деталізацією зовнішності другорядного пояснюється тим, що ретроспективно характеристика подорожуючого направлена на непряму оцінку провини Аврама. «Bent with age» – не випадкова деталь, старість подорожуючого лише збільшує провину Аврама, що вигнав його згодом зі свого житла. «Leaning on а staff» – теж досить красномовна риса.

По-перше, підкреслюється немічність подорожуючого, чим підкріплюється попередня характеристика, а по-друге, з урахуванням того, що подорожуючий йшов from the way of the wilderness, вона говорить про  його довгий та важкий шлях, що знову  ж таки направлене зрештою на засудження вчинку Аврама. Мандрівник – персонаж допоміжний; описуючи розкаяння Аврама і те, як він загладжував свою провину, автор жодного разу не згадує про дії подорожнього. Непряма  характеристика – один із способів скорочення потенційної словесної  площі [29, с. 156].

У «Притчі про братське кохання», імітуючи біблейські тексти і запозичуючи звідти імена, Б.Франклін в цілях виразності удається до іншого прийому, а саме, до нерівномірного кількісного розподілу тексту між  персонажами. Як ясно із заголовка, в  притчі йде мова про братське кохання; зразок же її, за задумом автора, виявляє  останній з братів, Іуда. Сюжет цієї притчі включає як би два цикли, і  в обох Іуда бере участь разом з  двома іншими братами, Сімеоном і  Левієм. Для виділення його з їх ряду автор використовує різні стилістичні  засоби. Перш за все, це кількісна характеристика його мови: якщо при проханні про  сокиру мова Сімеона займає 7 слів, а  Левія – 9 слів, то мова Іуди – 19 слів. При відповіді на відповідне прохання Рувіма на відповідь Сімеона доводиться 14 слів, Льовін – 23 слова, а на відповідь  Іуди – 36 слів. Прохання Іуди виділяється  також об'ємно-прагматичним розчленовуванням тексту – так, прохання Сімеона і  Левія входять в той же абзац, що і відмова Рувіма, тоді як прохання Іуди виділяється в самостійний  абзац. Мова Іуди відрізняється також  лексичним наповненням. От як вводить  автор в текст мову Сімеона  і Левія:

3. And Simeon said unto Reuben his brother, "Lend me, I pray thee, thine axe." But he refused and would not.
4. And Levi also said unto him,»My brother, lend me, I pray thee, thine axe»; and he refused him also. («A Parable of Brotherly Love», p.256).

Обоє абзаци майже ідентичні, і тим яскравіше на їх фоні виступає абзац, що відноситься до Іуди:

5. Then came Judah unto Reuben and entreated him, saying, «Lo, thou lovest me, and I have always loved thee; do not refuse me the use of thine axe».  («A Parable of Brotherly Love», p.256).

Зміна лексики як в мові автора, так і в мові персонажа  разом з виділенням в самостійний  абзац підкреслює значущість цього  відрізку тексту в системі всього твору, виявляє відношення автора до персонажа без явної позитивної оцінки. Аналогічно організований і  другий цикл тексту. Пропозиції, які  містять реакцію братів на прохання Рувіма, організовані у формі мови автора і прямою мовою як паралельні синтаксичні конструкції з ідентичним лексичним наповненням:

10. And Simeon answered him, saying, «Thou wouldest not lend me thine axe, therefore will I not lend thee mine».

12. And Levi reproached him, saying, «Thou wouldest not lend me thine axe, when I desired it, but I will be better than thou, and will lend thee mine». («A Parable of Brotherly Love», p.257).

Абзац, що охоплює епізод зустрічі Іуди і Рувіма, контрастує з попередніми по організації  і лексичному наповненню:

14. And as he drew near, Judah beheld his countenance as if covered with grief and shame; and he prevented him, saying, «My brother, I know thy loss; but why should it trouble thee? Lo, have I not an axe that will both thee and me? Take it, I pray thee, and use it as thine own...» («A Parable of Brotherly Love», p.257).

Така організація тексту, використання фонових видів повтору  при введенні мови персонажів сприяє лаконічності, лапідарності тексту притчі.

Неканонічні притчі поступаються канонічним в стислості, під якою ми розуміємо розмір текстів, виміряний  по параметру кількості слів. Об'єм текстів неканонічних притч перевищує  об'єм канонічних в середньому в  три рази. Якщо верхня межа тексту американської  канонічної притчі складає приблизно 1200 слів, то в неканонічній вона наближається до 3300 слів. Зіставлення з іншими типами текстів по параметру стислості  виявляє, що це досить низький рівень. Так, при порівнянні з текстом  американської короткої розповіді, верхній кордон якої знаходиться  на рівні 30-33-х тисяч слів [39, с. 5], стає очевидним, що підтип тексту неканонічної притчі відрізняється більшою стислістю, чим коротка розповідь, і знаходиться на рівні його нижнього кордону (до 5 тис. слів) [39, с. 6].

Лапідарність тексту неканонічної притчі досягається частково тими ж  прийомами, що і канонічною. Так, використання фонових видів повтору в тексті притчі «Немає такого місця як «далеко»»  сприяє виділенню і акцентуванню тієї частини тексту, де головний персонаж розмовляє з Чайкою. Непряма характеристика головному героєві дається за допомогою опису інших персонажів в притчі «Молодий Браун». Проте  лапідарність тексту неканонічної притчі на структурному рівні має свої особливості.

У контекстно-варіативному розчленовуванні тексту неканонічної притчі значна роль відводиться діалогам. Швидкий обмін репліками в  діалозі забезпечує їх змістовну  ємкість, опущення дієслів говору і  слів автора при введенні реплік реалізує таку стильову рису, як стислість.

Особливістю лапідарності неканонічних притч є і те, що у ряді випадків відрізки тексту, які при читанні  сприймаються як релятивні, ретроспективно виявляються предикативними. Прикладом  цьому може служити епізод з «Честолюбного  гостя» Н. Готорна. Несподіваний прихід молодої людини і його міркування про мету його життя спонукали  кожного з мешканців хатини висловити  свої сокровенні бажання. Висловлює  їх і хлопчик: «I'll tell you what I wish, Mother», cried he. «I want you and Father and Grandma'm, and all of us, and the stranger, too, to start right away, and go and take а drink out of the basin of the Plume!» («The Ambitious Guest», p.82).

Дорослі сміються над бажанням хлопчика. Ця ситуація повторюється в  тексті двічі: знову хлопчик говорить про Флуме і знову всі сміються над ним. Епізод сприймається як релятивний, проте в кінці притчі, коли всі  мешканці хатини гинуть під обвалом, його значення переосмислюється. Адже лише бажання хлопчика могло уберегти людей від смерті. Повтором цього  епізоду автор підкреслює значення, що надається йому, предикативність  його стає очевидною.

У притчі Р. Бредбері «Банка»  перший абзац тексту, що містить  опис предмету в банці, а також  ті частини тексту, в яких повторюючись майже слово в слово даються  уявлення деяких персонажів про цей  предмет, ретроспективно переосмислюються як предикативні. Істотним є те, що і  в тексті «Честолюбного гостя», і  в тексті «Банки» переосмисленню піддаються повторювані елементи. Т.М. Баталова називає повтор елементу в  тексті одним із способів, за допомогою  яких здійснюється наростання предикативності  компонентів тексту [2, с. 14].

У притчах В. Фолкнера, Р. Бредбері, Р. Баха, що ввібрали в себе психологізм і філософічність сучасної літератури, персонажі лишаються спрощеності і схемної, їх вчинки психологічно мотивовані. У ряді випадків вони як і раніше залишаються суб'єктами етичного вибору автора (Келлі в «Лузі», капітан в «Вигнанцях» Р. Бредбері), в їх образах домінує якась одна риса. У більшості ж притч персонажі виявляються перед необхідністю зробити вибір, що визначає їх основну життєву позицію. Ті епізоди в тексті, в яких дається мотивація тих або інших дій і вирішень персонажів, зрештою виявляються предикативними, хоча на перший погляд вони сприймалися як неістотні. Переосмислення релятивних відрізань тексту як предикативних служить для збільшення змістовної ємкості тексту притчі. Таким чином, хоча схематичність, що створює лапідарність канонічних притч, для неканонічних притч нехарактерна, їх стислості сприяє мінімальне число релятивних відрізків тексту.

Лапідарність тексту притчі виявляється і в специфіці  континууму, тобто «логічному зв'язку в ланцюзі окремих пропозицій, надфразової єдності, абзаців і  інших крупніших одиниць твору, коли місце дії точно локалізоване і час даний в його послідовній  течії» [7, с. 9].

Категорія континууму тісно  пов'язана з поняттям художнього часу.  З.Я. Тураєва визначає художній час як «форму буття ідеального світу  естетичної дійсності, як часовий континуум  змальовуваних явищ, відмінний від  реального просторово-часового континууму» [33, с. 14]. У стилістиці виділяють двох типів художнього часу: час оповідний і час сюжетний, де сюжетний час – це час тих подій, з яких складається сюжет [33, с. 15], а оповідний час – це час об'єктивної реальності, перетворений епічним відношенням оповідача до подій, описаних в творі [13, с. 77].