Особенности жанра притчи в англоязычной литературе

Характер більшості сучасних притч можна визначити як ціннісно-орієнтаційні (ціннісну орієнтацію називають «найбільш ємкою категорією, яка розкриває соціально-психологічну концепцію особи») [27, с. 129].

Той факт, що притча і до цього  дня не втратила своїй актуальності, говорить не лише про великі можливості цієї малої форми, але і про її еволюційну гнучкість, причина якої криється в реалістичних основах цього жанру, його достовірно народному походженні.

Не дивлячись на загальний  хід розвитку, історія еволюції жанру  в кожній окремій літературі має свої особливості. То ж справедливо і для жанру притчі в англійській літературі.

Специфіка притчі англійською  мовою полягає в тому, що, будучи за походженням і суть фольклорним  жанром, притча в літературі США  повністю минула усну стадію розвитку і завжди має автора. Американська література виникла з першими  англійськими поселеннями в Північній Америці початку ХУЛ століття і існувала у той час переважно у формі теологічних вигадувань. З багатьма поселенцями до Америки прибула і Біблія, якою судилося стати тією основою, тим ґрунтом, на якому виросла література США.

Дієвість канонічних притч  в американському суспільстві, що зароджувалося, пояснюється перш за все тим, що, з одного боку, вони зачіпали актуальні  для того часу проблеми, а з іншою, облекали їх в звичну для читача форму.

Не дивлячись на спільність канонізованого твору, американські канонічні притчі в різних літературних направленнях набували характерні саме для цих напрямів риси. Так, канонічні притчі часів Освіти відрізнялися дидактизмом і моралізаторством; типові для свого напряму риси просліджуються і в канонічних притчах романтиків.

Першими з притч, що дійшли до нас, англійською мовою були притчі Бенджаміна Франкліна. Це канонічні притчі, написані в наслідування Біблії («Притча про братське кохання», «Притча про гоніння»), морально-філософські притчі («Свисток», «Про користь гри в шахи»), притчі-памфлети («Про работоргівлю», «Продаж гессенців»), жартівливі притчі-багателі («Conte», «Одноденка, символ людського життя»)

Романтики побачили широкі можливості в алегоризмі і іносказанні  жанру притчі. Свій внесок у його розвиток внесли Н. Готорн, Р. Мелвілл, Е. По.

Особливістю притч Н.Готорна  є те, що в них домінує не дидактизм, а описові можливості цього жанру. По суті, це притчі-розповіді, притчі-новели. Готорн не слідує канону, запозичуючи з нього лише окремі риси стилю. Услід за Б. Франкліном Готорн продовжив і поглибив традицію англійської неканонічної притчі, що зародилася. Створюючи деякі з них, він спирався на індіанський фольклор («Досвід доктора Хейдеггера», «Великий карбункул»).

В Г. Мелвілла немає притч "в чистому вигляді", оскільки в своїй творчості він тяжів до крупної форми. Заслуга Мелвілла в розвитку жанру притчі полягає в тому, що він створив перше в англійській літературі великомасштабний притчовий твір-роман «Мобі Дік». Філософська проблематика, алегоризм, символіка цього роману дозволяють назвати його н е просто символічним або аллегорічним, але саме притчовим романом – такій високій мірі узагальненості удається досягти авторові, не дивлячись на реалістичність і навіть деяку натуралістичну оповідання.

У творчості Е. По всього лише дві притчі («Тиша» і «Тінь»), з яких одна канонічна («Тиша»). Саме у цій притчі – в масштабах не лише творчості Е.По, але і всій англійській літератури – найяскравіше виявляється органічне поєднання канонічних і індивідуально-авторських рис. Текст її настільки вигострений в стилістичному відношенні, настільки ритмічний, що навіть при першому прочитанні «Тиша» сприймається як прозаїчна поема. Все притри романтиків по характеру філософсько-моралізаторські, вільні від дидактизму, і є новим етапом в еволюції літературної форми притчі.

У XX ст. відбувається подальший розвиток жанру. У англійській літературі до притчі звертаються такі майстри прози, як Е. Хемінгуей (притча про мурашок в романі «Прощай зброя!», повість-притча «Старик і море»),            У. Фолкнер (притчова повість «Ведмідь», притча з «Села»), а пізніше Р.Бах (повість-притча «Чайка по імені Джонатан Лівінгстон», притчі «Немає такого місця як «далеко»», «Мєссія мимоволі»), Р.Бредбері («Коса», «Луг» і ін.). Канонічні притчі зустрічаються украй рідко (Р.Бах «Месія мимоволі»), в сучасних притчах переважають індивідуально-авторські риси. Появляєтся велике число притчових творів, як епічних, так і драматичних, виникають нові жанрові модифікації – повість-притча (Р.Бах «Чайка на ім'я Джонатана Лівінгстон»), драма-притча (Р. Неш «Продавець дощу»). XX століття знаменується також проникненням притчі у фантастику. Так, багато фантастичних розповідей видатного письменника-фантаста Р. Бредбері є притчами. Не дивлячись на те, що сучасна американська притча зберігає моралізаторство і певну долю дидактизму, все ж переважаючою її рисою являється філософічність, яка, в основному, виявляється в ціннісній орієнтації.

У ряді випадків дескриптивність притчі відступає на другій план або взагалі відсутній, а первинне значення набуває узагальнюючий філософічний потенціал притчі. В цьому випадку притча зазвичай включається до складу крупнішого твору і виконує службову функцію (як, наприклад, притча про мурашок в «Прощавай, знаряддя!» Е. Хемінгуея, притча про Сноупсе і Князя Пітьми в «Селі» Р. Фолкнера).

Підвищений інтерес до жанру притчі, реалізація його потенціальних можливостей в сучасній літературі має свої причини.

1.2. Причини відродження жанру притчі

Проблема відродження  будь-якого жанру складна і  цікава. Передумови відродження притчі складалися усередині самого жанру. Першою – і засадничою – такою передумовою ми вважаємо подолання притчею інерції жанрової форми. Найістотнішою потенційною небезпекою, що зростає у міру розвитку жанру, виявляється інерція жанрової форми.

У літературі англійською  мовою, притчі, створені по канону, відмічені  в творчості Б. Франкліна, Е. По, пізніше І. Баха. Потенційно закладені в притчі можливості не могли реалізуватися до тих пір, поки автори не стали шукати нових доріг для вираження притчової думці. З розвитком авторських неканонічних притч змінювалися ті властиві канону властивості, які вже вважалися засадничими жанровими характеристиками, і виникали нові, збільшуючи можливості цього жанру. Однією з таких рис є реалізація "генетично" закладених в притчі дескриптивних можливостей, внаслідок чого притча втрачає властиві канону сухості і граничного лаконізму, в той же час залишаючись лапідарною та алегоричною. «Змістовність їх (творів типа притчи Н. Готорна «Молодий Браун») порою надзвичайна насиченість психологізмом і описом зовнішнього плану, не самоцінна своїй об'єктивній даності, незрідка виявлялася лише «іносказанням», «зовнішнім показником» внутрішнього, «невидимого» руху сюжету, що є кінець кінцем лише схематичною комбінацією характерів і обставин, яка реалізує авторський задум» [35, с. 62].

Розвиток дескриптивних  можливостей наводить до появи в  притчі самоцінного подієвого аспекту, побутового плану, що зближує її з такими жанровими формами, як розповідь, новела. Самоцінний подієвий аспект ще більше сприяв виявленню основного задуму твору, вимагав уважнішого і глибокого проникнення в текст, збільшував настільки важливу для будь-якого твору беллетристичність. У нових, подієвих притчах зростає питома вага фактуальної інформації, але основна роль належить підтексту.

Збільшення описовості і  подієвої притчі наводить до того, що «зовнішній» шар тексту (тобто фактуальна інформація) втрачає свою «прозорість», яка була властива канонічною притче. Текст стає розвиненішим в літературному відношенні, Розрахованим на глибоке сприйняття. Тому експліцитно виражена, оформлена у відносно самостійну частину тексту мораль практично зникає, поступаючись місцем імплицированій моралі або повчанню.

Однією з основних змін, що сталися в ході еволюції притчі, з'явилося те, що дидактизм змінився філософічністю. «У сучасній літературі ще більше позначився процес відходу притчової белетристичної прози в її кращих зразках від дидактичних цілей... Притчовість перестала бути дидактичною і міцно стала естетичною властивістю, а дидактичність справедливо придбала негативний сенс, вийшовши за межі мистецтва. Переставши бути беллетризованим викладом знань і ідей, сучасна притча втратила дидактико-виховний характер, стала переважно філософською». Саме ця риса притчі позволила їй зайняти гідне місце у ряді прозаїчних жанрів сучасної літератури, філософічність якої є одній з її основних характеристик.

Такі основні внутрішні  зміни, які сталися в притчі в  процесі еволюції жанру. Проте існують  і інші важні чинники, що привели до відродження притчі. Оскільки притча – літературне явище дуже багатьох країн і народів, то і причини ці загальні, актуальні не лише для окремої країни або шару суспільства, але і для всього людства в цілому. Це соціальні причини, які є відмітними характеристиками нашого часу.

Як найголовніші соціальні  чинники, що вплинули на відродження  жанру притчі, ми передбачаємо існування  два суспільно-політичних систем – соціалізму і капіталізму, науково-технічну революцію і як негативний результат її створення – зброї масового знищення і виникнення реальної загрози його вживання.

Злиття притчі з науковою фантастикою – новий етап в еволюції жанру притчі, що відображає якісно нові, змістовні зміни, що відбуваються усередині нього. «Науково-фантастичні розповіді і повести все більше змикаються за останні роки з іншими – нефантастичними. Вони набувають форми філософської притчі...» [17, с. 195].

Прагматика фантастичних і притчових творів має багато загального. Ось що говорить Р. Бредбері, у фантастиці якого багато притч і притчових творів: «Про себе можу сказати, що я безумовно і перш за все мораліст... З десяти фантастів в дев’яти ви розрізните мораліста» [34, с. 25]. «З самої природи фантастичного образу витікає така його особливість, як другий план, що вимагає співвідношення фантазії з дійсністю. Звідси сповна зрозуміла пристрасть багато до іносказання, притчі, алегорії» [5, с. 29]. Іносказання і моралізаторство виявляються загальними рисами фантастики і притчових творів, хоча вони необов'язкові для фантастики і обов'язкові для притч; елемент же допущення, умовності може розглядатися як факультативний для притч і обов'язковий для фантастики.

Окрім алегоричної і моралізаторства, фантастику і притчу об'єднує ще і те, що відшукання актуальною і нескороминущою істини здійснюється в них в штучних, «експериментальних» умовах. У передмові до роману «І довше за століття триває день» Чингиз Айтматов писав: «Вся «космологічна» історія вигадана мною з однією лише метою – загострити в парадоксальній, гіперболізованій формі ситуацію, багату потенційними небезпеками для людей на землі».

Не дивлячись на всю  різноманітність сучасних притч, в  їх змістовному аспекті виділяється один загальний основний напрям, а саме, ціннісна орієнтація. Причини її виникнення багато в чому мотивовані соціальними процесами, що відбуваються в світі. Дослідження тематики сучасних притч показує, що найчастіше в центрі уваги виявляються проблеми співвідношення людини і оточуючого його світу, місце людини на цьому світі, проблеми дійсних цінностей людського буття, проблеми відповідальності кожного за те, що все відбувається в світі, проблеми війни і світу.

Прогресивні письменники США, Англії, інших капіталістичних країн в своїх притчах все частіше намагаються протиставити дійсні цінності тим, які нав'язують людям буржуазна пропаганда і мораль, намагаються допомогти людині зрозуміти своє призначення в житті. «Відповідальність і розплата за скоєне зло, спроба знайти вододіл між добром і злом – ось круг філософських проблем, що стоять в центрі уваги письменників і поетів філософського напряму. При цьому за поняттями Добра і Зла, як правило, стоять більш менш усвідомлені соціальні категорії».

Таким чином, сучасна притча, як жанр прогресивний, що відображає найбільш важливі проблеми буття, набуває в нинішніх умовах великої міри актуальності і дієвості.

1.3. Визначення жанру притчі

При дослідженні текстів  притч природно стикаєшся з проблемою  визначення цього жанру. Як відрізнити притчу від непритчі? Які критерії мають бути покладені в основу даних відмінностей? Головні складнощі, що виникають в цьому питанні, стосуються наступних положень:

Впродовж довгого часу аж до наших днів як в роботах  літературознавств, так і в авторських визначеннях жанру відсутня чітка диференціація термінів «притча» і «байка», а частенько вони навіть ототожнюються. У літературі англійською мовою виявляється термінологічне змішення. Е.А. По назвав свою «Тишу» байкою, хоча притчовість її настільки очевидна, що перекладач Уїльям Голдінг, сучасний англійський романіст, в своїй лекції «Fable», прочитаній їм в США в 1962 р., використовує терміни «fable» і «parable» взаємозамінний, причому першому віддається (як ясно вже з назви лекції) явна перевага, хоча йдеться, в основному, про притчових твори і про романи-притчі [44, с. 85-101].

У науково-критичній літературі більшість наявних визначень  притчі складена за принципом: «Притча – це не байка (через те і через те)». Такий підхід до визначення даного жанру не можна вважати сповна задовільним, оскільки унаслідок зіставлення загальні для обох жанрів характеристики часто опускаються, а прагнення знайти можливе більше число відмінностей між ними наводить до того, що притчі приписують не типові для неї риси.

Складність визначення жанру  притчі полягає ще і в тому, що в сучасній літературі, окрім самих  притч, створюються ще і багаточисельні твори, які самі автори, критики і  літературознавці позначають такими, що не отримали доки чітких визначень термінами «притчовий», «притчообразний», а також твори типу роман-притча, повість-притча, драма-притча. Тому складність в розрізненні притчі і непритчі полягає не в її схожості з байкою (тут, не дивлячись на виявлення відмінностей, що наполегливо продовжується, між цими жанрами, в сучасному літературознавстві жодних труднощів не виникає), а саме в спільності її рис з притчовими творами і з творами типа повість-притча, роман-притча і так далі (надалі – типа Х-притча).