Особенности жанра притчи в англоязычной литературе

У основі недостатньо чіткій диференціації термінів «притча» і «байка» лежить як структурна, так і змістовна схожість між обома жанрами. З іншого боку, термінологічному змішенню сприяло відсутність розробленої теорії притчі і небагаточисельністю самих притч. І байка, і притча належать (або, в усякому разі, належали на певному етапі історико-літературного процесу) до малих жанрів, обоє мають в більшості випадків двочастинну структуру тексту, де однією з частин виступає експліцитно виражена мораль; обоє жанру є дидактико-алегоричними, обом властива оперативність, тобто здатність застосовуватися по різних приводах; у основі оповідання в притчі, як і в байці, часто лежить вигадана подія.

У XX ст. притча зробила значний крок вперед в своєму розвитку за рахунок реалізації дескриптивного і філософського потенціалу, тоді як байка виявилася консервативнішою в плані розвитку вмісту і форми (збереглися сюжетно оформлена мораль, двочастність тексту, вигадані події і персонажі).

Що стосується проблем  лінгвістики тексту, то в цьому  плані широкі можливості відкриває жанровий аспект вивчення тексту. Притча, разом з такими жанрами, як розповідь, казка, байка і ін. належить до епосу. Мова притчі переважно прозаїчна, проте буває і поетична. Проблема ж об'єму тексту являється найбільш спірної зі всіх основних характеристик притчі. Будучи за походженням усним жанром, притча протягом настільки довгого часу володіла можливо коротшою, придатнішою для запам’ятовування і подальшої передачі об'ємом, що її сталі відносити до найменших жанрів. Характерний для усного періоду її звернення об'єм тексту, який згодом був канонізований, став розглядатися як щось стабільне. В.Д. Гачев в межах однієї сторінки пише і про притчу Е.Хемінгуея «Старик і море», і про те, що «притча, прислів'я, крилата фраза – ...художні твори з 3-4-х слів» [8, с. 72]. Важливими для нас є наступні положення. Лапідарність, як текстова характеристика притчі, пояснює той факт, що притча відноситься до малим жанрів. Чинник лапідарності є одним з визначальних характеристик притчі і буде покладений в основу розмежування притчі і творів, схожих з нею.

Наступною особливістю даного жанру, яку можна віднести до засадничих характеристик притчі, є алегоризм. Заломленням алегоризму в системі текстових категорій може вважатися підвищення питомої ваги змістовно-підтекстової інформації. Алегоризм був властивий притчі на всіх стадіях її розвитку; особливого розквіту він досяг в епоху романтизму; у сучасних же притчах алегорія також лежить в основі організації оповідання, проте слід зазначити підвищення ролі самоцінного подієвого аспекту в сучасних притчах, прагнення авторів додати своїм творам максимум правдоподібності. Тематика притчі також є одній із специфічних рис цього жанру. Круг проблем притчі вагався в ході її розвитку, проте ряд тим утворив ядро, яке залишилося незмінним (не по трактуванню, а по суті) і включило основні проблеми людського буття, етичні першооснови людського існування. Питання життя і смерті, морально-етичні цінності завжди знаходилися в центрі уваги притчі. Проблеми, які ставили автори притч, вирішувалися ними з найширших загальнолюдських філософських позицій, в деякому універсальному ключі. Завдяки цьому притча набувала характеру вічної істини (хоча насправді могла ставити проблеми, актуальні лише для якогось певного проміжку часу), що в плані текстової організації відбилося на специфіці просторово-часового континууму. Оповідання притчі як би не локалізоване ні в часі, ні в просторі. Ми говоримо «як би», оскільки в тексті будь-якої притчі є лексика часу і простору, проте оповідання організовується таким чином, що істина притчі подається як вічна, вірна скрізь і на всі часи. Постановка загальнолюдських проблем формує моралізуючий, філософський характер притчі і виступає як її релевантна специфічна риса.

Таким чином, ми виділяємо  три основні риси притчі: постановку загальнолюдських проблем, алегоризм і лапідарність. Для відмежування притчі від творів, схожих з нею, необхідне підкреслити ще один важливий чинник – необов'язковість наявності в притче самоцінного подієвого аспекту, підлеглість його другому, більш узагальненому плану. Дана факультативна для притчі риса еволюціонувала в ході історико-літературного процесу: якщо в давніх притчах перший план неодмінно мав бути настільки прозорим, аби другий план не можна було не відмітити, то в сучасних притчах самоцінний подієвий аспект повністю розвинений і представляє самостійний інтерес.

Для порівняння ми залучали наступні притчові твори: роман Г. Мелвілла «Мобі Дік», повість Д. Стейнбека «Перлина», оповідання У. Фолкнера «Ведмідь», романи К. Воннегута «Бійня № 5» і «Колиска для кішки», а також твори, які ми об'єднуємо терміном Х-притчу: повість-притчу Е. Хемінгуея «Старик і море», роман-притчу Р. Бредбері «451° за Фаренгейтом», повість-притчу Р. Баха «Чайка на ім'я Джонатана Лівінготон».

При порівнянні притч з  притчовими творами і творами типа Х-притчі з'ясовується наступне:

1) алегоризм виявляється і в притчах, і в Х-притчах, проте якщо в притчі алегорія – прийом, лежачий в основі всього оповідання, то в Х-притчах алегорично тлумачиться лише основна ідея твору, і не всі моменти розвитку сюжету мають алегоричний підтекст. Що ж до притчових творів, то в них алегорія може розглядатися як необов'язкова характеристика.

2) Лапідарність, обов’язкова для притчі, необов'язкова для притчового твору і зовсім відсутня в творах типа Х-притча.

3) Єдиною загальною для всіх трьох типів творів якістю є постановка одвічних загальнолюдських проблем, філософічність. Саме ця риса і є тій самій притчовістю, про яку А.Г.Бочаров говорить: «Прітчовість – забарвлення, підсвітло самих різних творів, що мають власну жанрову визначеність».

Наявність/відсутність специфічних релевантних характеристик притчі в творах типа Х-притча і притчових творах можна наочно проілюструвати в таблиці. 1.1.

Таблиця 1.1

Наявність/відсутність специфічних релевантних характеристик притчі в творах типа Х-притча і притчових творах

Твір характеристика	притча	Х-притча	притчове
1. Постановка одвічних загальнолюдських проблем	є	є	є
2. Алегоризм	є	є	необов’язк.
3. Лапідарність	є	немає	необов’язк.
4. Самоцінний подієвий аспект	необов’язк.	є	є

 

Таким чином, в романах-притчах, повістях-притчах, драмах-притчах, не дивлячись на алегоричну, самоцінний подієвий аспект неминучий. Так, в «Старик і морі» Хемінгуея, окрім притчового оповідання про необоримість людини, ми читаємо перш за все розповідь про рибака, простого трудівника моря. Тому алегорія і символіка в цій книзі лише розвиває прямий і реалістичний план, але не знімає його» [15, с. 63]. Сам Хемінгуей писав з приводу своєї книги: «Я попитався дати справжнього старика і справжнього хлопчика, справжнє море і справжню рибу, і справжніх акул. І якщо мені удалося зробити це вистачає добре і правдиво, вони, звичайно, можуть бути витлумачені по-різному» [36, с. 622]. Необов'язковість самоцінного плану подій притчі виникає завдяки її лапідарності, з одного боку, і. алегорії як фундаментального стилістичного прийому, з іншою, в той час, як в притчових творах і в творах типа Х-притча самоцінний подієвий план обов'язковий, без нього твір би не відбувся.

Розділ II

СТРУКТУРНО-КОМПОЗИЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ ТЕКСТУ ПРИТЧІ

 

2.1. Тип тексту притчі

 

Подальше вивчення притчі йде в руслі лінгвістики тексту, оскільки основним об'єктом нашого дослідження є текст притчі, притча як тип тексту.

Термін «тип тексту» виник в результаті необхідності розробки типології текстів в ході розвитку лінгвістики тексту.

Вивчення притчі як типа тексту дозволило виділити декілька її підтипів. У нашій класифікації ми виходили з наступних основних опозицій:

1) зв’язність/незв’язність притчі з певним контекстом;

2) експліцитний/імпліцитний спосіб вираження моралі;

3) наявність/відсутність рис, що імітують Біблію. Ми ґрунтуємося саме на цих рисах, оскільки вони, як разом узяті, так і кожна окремо, значно впливають на такі характеристики типа тексту притчі, як структура, семантика, лексична, граматична і стилістична самостійність.

Виходячи з наявність/відсутність першої ознаки, типа тексту притчи можна підрозділити на:

1) самостійну притчу;

2) несамостійну, пов'язану з яким-небудь контекстом; з другого – на                1) притчу з експліцитно вираженою мораллю і 2) притчу з імплицитно вираженою мораллю; і, виходячи з останньої опозиції, на 1) канонічну і 2) неканонічну.

Розглянемо кожен з  підтипів окремо.

Самостійні  притчі

Самостійна притча відповідає всім вимогам, яке пред’являється до тексту. Це текст, що володіє заголовком, цілісністю, зв’язністю, завершеністю і іншими категоріями, які визначають його як текст незалежний. У англійській літературі таких притч більшість. Сюди відносяться притчі Н. Готорна, Е. По, Р. Бредбері, Р.Баха, більшість притч Б.Франкліна. Самостійні притчі виникали як оригінальні твори, незалежність їх спочатку визначена авторською інтенцією.

Притчі, пов'язані  з певним контекстом

У англійській літературі існує ряд притч, які входять до складу якого-небудь більшого тексту. По відношенню до цього тексту (макротексту) притча є мікротекстом. В ролі макротексту виступають як великі, так і малі тексти епічних творів – від роману («Прощавай, зброя!» Е.Хемінгуея, в якому є маленька притча про мурашок) до листа (як, наприклад, листи Б.Франкліна, в яких були написані «Свисток» і «Одноденка»). Міра зв’язаність мікро- і макротексту неоднакова у кожному конкретному випадку. По мірі зв'язаності з контекстом (макротекстом) притчі-мікротексти можна підрозділити на: а) притчі, здатні до самостійного побутування, і б) притчі, нездібні до самостійного побутування (невичленимі з контексту або притчовість, що втрачають, поза ним).

Притчі, здатні до самостійного бытованию

У ряді випадків структурний  і семантичний зв'язок мікро- і  макроконтексту виявляється настільки  слабкою, що мікроконтекст дістає можливість незалежного існування, може відірватися  від контексту і існувати поза ним. Так сталося, наприклад, з притчею  Б.Франкліна «Свисток». Спочатку ця притча була написана в листі до мадам Брійон. Згодом «Свисток» отримав статус самостійного тексту, тобто знайшов заголовок і став публікуватися як самостійний твір, навіть без яких-небудь згадок про своє первинне оточення. Як незалежний твір, "Свисток" виходить окремим виданням в такому ж вигляді включається в зібрання творів Би. Франкліна. Проте деякі видавці вважають за краще публікувати цю притчу в первинному вигляді, тобто в тексті листа. Розглянемо причини, завдяки яким стало можливим самодіяльне побутування «Свистка». Лист до мадам Брійон складається з 'Л абзаців. У першому абзаці автор повідомляє про здобуття ним двох листів від мадам Брійон і дякує за них. Другий і третій абзаци ми приведемо повністю: «I am charmed with your description of Paradise and with your lan of living there; and I approve much of your conclusion, that n the mean time, we should draw all the good we can from this orld. In my opinion, we might draw more good from it than we do, nd suffer less evil, if we would take care not to give too much or whistles. For me it seems, the most of the unhappy eople we meet with, are become so neglect of this caution. You ask what I mean? You love stories, and will excuse my elling one of myself». («The Whistle», p.181). Далі слідує сама притча (II абзаців). Слово «whistle». B.Franclin. The Whistle. Lerner Publications Company. Minneapolis, Minnesota, 1974. The Writings of Benjamin Pranclin. Collected and edited by A.H.Smyth. N.Y., 1907. Works by Benjamin Pranclin. Edited by. Jared Sparks. Vol.11. Boston, 1840.

Вперше зустрічається  в другому абзаці, автор виділяє  його графічно, що доки ніяк не пояснює  сенс, що вкладається в нього. Сама притча легко вичленує з макротексту завдяки тому, що вона самостійна в лексико-граматичному, структурному і смисловому відношенні; це епізод з життя автора, це текст в тексті, текст-ілюстрація, текст-мораль.

Притчу Р.Баха з повести  «Ілюзії. Пригоди месії мимоволі» теж можна розглядати як здатну до самостійного побутування, хоча, на відміну від «Свистка», вона ніколи не публікувалася окремо, а лише в тексті повести. Її здатність до самостійного побутування мотивується наступними причинами:

1. у тексті повести притча про месію виділена в окрему главу;
2. ця глава перша, що збільшує її самостійність зважаючи на відсутність ретроспективних лівобічних зв'язків з попереднім текстом;
3. притча графічно виділена в тексті, причому графіка вельми незвичайна. Шрифт прописний, імітуючий написання від руки чорним фломастером; папір голубуватий, лінійований, як в зошиті, до того ж вся в плямах; сторінки не пронумеровані. (До кінця читання повести з'ясовується, що імітується журнал пілота, а плями – від мастила і від трави).

Друга частина заголовка повести («Пригоди месії мимоволі») сповна відповідає вмісту тексту притчі і в разі окремої публікації могла б бути використана як заголовок притчі.

У самому тексті притчі про  месію теж є притча, яку ми умовно назвемо притчею про рятівника. Як і текст, що включає її, притча про рятівника теж володіє  самостійною значущістю і тож може розглядатися як здатна до самостійного побутуванню, точніше, потенційно здатна.

б) Притчі, нездібні до самостійного побутування.

Як нездібні до самостійного побутуювання притч можна виділити наступні: «Одноденку, символ людського життя» Б.Франкліна, притчу про Сноупсі і Князя Пітьми в романі «Село» У.Фолкнера, і притчу про мурашок в романі Е.Хемінгуея «Прощавай зброя!». «Одноденка», як і «Свисток», була написана в листі, однак, на відміну від «Свистка», вона невичленима з тексту, оскільки настільки пов'язана з текстом листа, що провести кордон макро- і мікротекстом не представляється можливим. Це не текст в тексті, а жартівливе лист-притча, багате авторськими алюзіями, що відносяться до періоду життя Б.Франкліна в Пассі. Все це лишає притчу здатності до самостійного побутування, і тому під заголовком «Одноденка, символ людського життя» публікується весь лист.

Настільки ж невичленима з тексту і притча Е.Хемінгуея про мурашок. У тексті роману вона займає всього один абзац, але, не дивлячись на це, грає важливу роль в розумінні світосприймання головного героя, є ланкою в ланцюзі його роздумів про життя і смерть.

Притча з «Села», не дивлячись на структурну автономність i графічну вибраність, семантично невідривна від попереднього контексту. Поза ним вона не сприймається як притча, втративши ют заряд філософічності і узагальненості, який вона несе в системі всього твору. Тому притчу про Сноупсі і Князя Пітьми р. Фолкнера можна назвати притчею одиничної ілюстративності.