Особенности жанра притчи в англоязычной литературе

Притчі з  експліцитно вираженою мораллю

Експліцитно виражена мораль – одна з рис, властивих притчі: найдавніших пір і що ріднять її з байкою. Але якщо для байки ця риса є одній з основних характеристик, то для притчі вона факультативна. У англійській літературі притчі з експліцитно вираженою мораллю зустрічаються переважно до середини XIX століття, в ichobhom в Б.Франкліна і Н. Готорна; у сучасній же літературі вони одиничні.

Відмінність в текстах  притч Б.Франкліна і Н. Готорна  з точки зору місця моралі в  тексті полягає в тому, що якщо для  притч Б.Франкліна характерна структура  «повчання в прикладі плюс мораль «Свисток», Притча про братське кохання», «алегорія плюс мораль» («Притча про здорову і хвору ногу»), то в                          Н. Готорна ми знаходимо більше різноманітності в експлікації моралі. Це і «алегорія плюс мораль» («Пророчі портрети»), і (що також типово для байки) «мораль плюс алегорія» («Девід Суон»), або мораль, несподівано сформульована середині тексту («Уейкфілд»), або розсіяна в тексті в окремих пропозиціях («Себелюбство, або змія в грудях», «Чорна вуаль священика»). У «Уейкфілді» автор пише: «If the reader choose, let him do is own meditation; or if he prefer to ramble with me through the wenty years of Wakefield's vagary, I bid him welcome; trusting hat there will be а prevading spirit and а moral, even should we ail to find them, done up neatly, and condensed into the final entence» («Wakefield», р. 68).

Відмінність, проте, полягає  ще і б тому, що в Н.Готорна, не дивлячись на всю експліцитність моралі, ми ніде не зустрічаємо класичної двочастинної будови тексту притчі (можливо, тому, що його притчі – це притчі-новели), тоді як в Б.Франкліна мораль (як в «Свистку», наприклад), може бути оформлена в окрему частину

Експліцитно виражена мораль – завжди повторення основний якщо оповідання; її наявність в тексті ми розглядаємо як один 13 видів настільки типового для притчі повтору.

Притчі з  імпліцированою мораллю

Притчі такого роду представляють  вищий рівень еволюції жанру. Створюючи  притчі з імпліцированою мораллю, автор розраховує на високу культуру читання, на уміння читача проникнути в ті глибинні пласти тексту, які і виявляють основні концепти даного твору. З іншого боку, створення притч такого роду вимагає і певних зусиль з боку самого автора, 5 саме найбільш чіткого втілення свого задуму в тексті твору через певну систему лінгвостилістики, і структурних засобів, які дозволили б настільки ж адекватно декодувати текстову інформацію.

Притчі з імпліцитно вираженою мораллю зустрічаються ще в Б.Франкліна («Одноденка»), хоча в цілому для його творчості це нетипово.               Б. Франклін не формулює мораль лише в тих випадках, коли вона лежить на поверхні і сповна очевидна (хоча навіть і тоді він вважає за краще «підвести підсумок»). В Н. Готорна доля притч з імпліцированою мораллю збільшується, в Е.По мораль ніде не експліцирується, а в XX столітті імпліцирована мораль стає нормою. Відстуність експліцитно вираженої моралі позбавляє притчу відвертого дидактизму і моралізаторства, підвищує питому вагу і значення підтекстової і концептуальної інформації, є одній з причин, що послужили поштовхом до подальшого розвитку цього жанру, свідчення про ускладнення притчового мислення.

Канонічні притчі

При дослідженні канонічних притч неминуче виникає необхідність уточнення їх статусу. Оскільки канонічний текст створюється на основі якого-небудь зразка – канону, то залишається лише з'ясувати, до якого вигляду наслідувань його слід відносити – до пародії і до імітації. Існують дві точки зору: 1) канонічний твір є пародія на яке-небудь інший твір словесної творчості, і 2) канонічний твір є імітація якого-небудь іншого твору словесної творчості. Складність виникає у зв'язку з тим, що і пародія, і імітація є певною мірою стилістично несамостійними жанрами залежно від того, що вибране об'єктом для наслідування - конкретний твір, стилістична манера якого-небудь письменника, стиль, характерний для певного творчого напряму, або функціональний стиль.

Текст канонічної притчі відрізняється  цілим рядом специфічних рис. Перш за все це ті фольклорні характеристики і особливості структури, які  зафіксовані в каноні – Біблії як основному джерелі притч, що живило європейські і англійську літератури. Це ті лексичні, граматичні і стилістичні особливості, які дозволяють розглядати канонічну притчу як унікальне явище англійської літератури.

Канонічні притчі є творами, в яких концентрований і виразно  виявилися закони жанру. Саме на прикладі канонічних притч можна виділити ті ознаки, наявність яких вважалася  необхідною умовою реалізації задуму, створення притчі.

У англійській літературі ХvІІІ-ХХ вв. ми знаходимо канонічні притчі в творчості Б.Франкліна, Е.По і Р.Баха. Дослідження структурно-семантичних характеристик текстів канонічних притч дозволило встановити, що наслідування канону йде по лінії структури і по лінії семантики. Автори канонічних притч прагнули повністю або частково (як Е. По) зімітувати об'ємно-прагматичне розчленовування тексту канону, специфіку граматичних форм, особливості створення пропозицій, окремі реалії, сюжети. Об'єктом для наслідування виступала не якась конкретна притча, але щось збірне, що є носієм найбільш характерних для біблейських притч. До таких можна віднести: а) специфічне об'ємно-прагматичне розчленовування на абзаци; б) нумерацію абзаців; у) різні види авторів (анафору, епіфору, полісіндетон, паралельні синтаксичні конструкції, повтори-рефрени окремих пропозицій або їх частин); г) інверсію; д) архаїзми.

Канонізування, так само як і відмова від канону, не є  проста примха окремих авторів, це обумовлений  всім літературним провисанням етап еволюції жанру. І тому, не дивлячись на свою нечисленність в англійській літературі періоду, що вивчається, канонічна притча представляє значний інтерес не лише як віддзеркалення процесів, які відбувалися в літературі до появи писемності, але і як етап в розвитку жанру, важлива і невід'ємна ланка еволюційного ланцюга.

Неканонічні притчі

Як вочевидь з назви, неканонічні  притчі не створюються за яким-небудь зразку. Це не означає, що при їх створенні автори I слідують законам жанру. Неканонічність не обумовлює порушення 1нровых законів, хоча і допускає їх. У основі тексту неканонічних притч лежить авторський задум, але не заломлений через вимоги канону, а такий, що розвивається виключно згідно законам жанру, прагнення наслідувати канону багато в чому лімітувало можливості авторів, і тому відмова від норм канону з'явилася кроком вперед і сприяла подальшому розвитку притчі. Ця відмова не була стихійною.

Відмова від канону не означає  і відмови від тих прийомів, які лежали в його основі. Вони продовжують зустрічатися в текстах притч, але позбавляються тієї спрямованості, яка була їм властива в притчах канонічних. За винятком специфічного об'ємно-прагматичного розчленовування і нумерації абзаців, всі вони, інколи навіть в сукупності, присутні в неканонічних притчах, але, позбувшись специфічної організації, системності, спрямованості, вони позбавляються і того додаткового сенсу, який виникав в результаті співвідношення канонічного твору з протословом.

Виникнення і розвиток неканонічних притч дозволило також  обмежити риси канону і риси жанру, оскільки останні являються загальними як для канонічних, так і для неканонічних притч і їх статус в тексті визначений виключно законами жанру, незалежно г авторської інтенції.

Зі всіх трьох наведених  вище типологічних опозицій – самодіяльні притчі: притчі, пов'язані з певним контекстом; притчі з експліцитно вираженою мораллю: притчі з імпліцированою мораллю; канонічні притчі: неканонічні притчі  остання на а наш погляд, є найбільш сприятливою для того, щоб бути покладеною в основу подальшого дослідження. По-перше, тому, що в неї входить канонічна притча, яка є своєрідною моделлю і є прекрасним матеріалом для поглиблення) мовностилістичного аналізу, дослідження в ній об'єктивних закономірностей типа тексту притчі. По-друге, між цими двома підтипами тексту найяскравіше видно відмінності в композиційної структури і у використанні лексико-стилістичних і граматичних засобів, виходячи з цих відмінностей, легко буде встановити те загальне, що об'єднує ці підтипи в одного типа тексту. Таким чином, всі подальші дослідження структурно-семантичних особливостей тексту притчі базуватимуться на двох підтипах тексту притчі: канонічною і неканонічною.

2.2. Специфіка розчленовування тексту канонічної притчі

Ряд текстових категорій, таких, як інтеграція, інформативність  і ін., знаходить своє вираження  чи в об'ємно-прагматичному квантитативно-прагматичному) розчленовуванні тексту (термін І.Р.Гальріна). Розчленовування тексту грає важливу  роль в подачі інформації, в забезпеченні адекватного її сприйняття, в досягненні прагматичної обстановки, в розставлянні акцентів і так далі Розкриваючи  причини певного розчленовування  тексту, ми тим самим робимо спробу встановити складний ц рухи авторської думки, з'ясовуємо значення інформації того або іншого відрізання тексту в контексті всього твору.

Оскільки притча належить до малих літературних форм, оскільки її розчленовування типове для таких. У малих формах відсутнє ділення  на томи, частини, глави і главки; сегменти теж украй рідкі, цьому  основною одиницею об'ємно-прагматичного  розчленовування притчі настає абзац.

Як матеріал для нашого дослідження, ми вибрали наступні канонічні  притчі: «Притчу про братське кохання», «Притчу про гоніння і «Свисток»» Б.Франкліна, «Тишу» Е.А.По і «Притчу про месію мимоволі» Р.Баха. Не дивлячись на те, що в Б.Франкліна є ще ряд притч, в яких спостерігаються окремі риси канону, все ж таких рис недостатньо, аби віднести ці твори до канонічних, виділену нами групу входять притчі із стійкими ознаками казна, що володіють структурними і лексико-стилістично співвіднесеними з текстом протослова.

Перш ніж приступити до аналізу структурно-композиційних  особливостей текстів канонічних притч, виділимо деякі їх загальні характеристики. З цих текстів своєю структурною  і лексико-стилістичним подібністю виділяються два – «Притча про гоніння» і «Притча про солдатське кохання». Велика міра схожості цих текстів пояснюється перш за все авторською інтенцією – Б.Франклін прагнув настільки уподібнити свої притчі біблейським, аби їх не можна було відрізнити від вікових. При цьому він переслідував дві мети: одну серйознішу розробку свого стилю, другу, – цікаву: прагнучи розіграти своїх друзів, Б.Франклін вкладав тексти своїх притч в Біблію і читав їх упереміш з біблейськими, а потім просив вгадати, «що є do» (і це ще раз підтверджує їх лексико-стилістичну і структурно-композиційну схожість з протословом). Загальним для цих притч є і те, що в їх основі лежать запозичені джерела.

У «Свистку» автор не ставив своєю за мету максимально наблизити притчу до протослову, більш того, за законами канону побудована фактично лише друга, моралізуюча частину тексту.

Все три вищеназвані притчі входять в так звані багатели ip. bagatelle - дрібниця, дрібниця), об'єднуючі  невеликі за розміром, тоді жартівливі і переважно не призначені для  публікації твори Б.Франкліна. Хоча число багателей в різних виданнях однаково і вагається від 12 (по Шнайдеру) до 16 (по Сміту), тим менш, «Притча про гоніння», «Притча про братське кохання» і «Свисток» присутні у всіх списках.

Що ж до «Тиші» Е.По, то його стиль в значній мірі відрізняється від стилю канону, оскільки індивідуально-авторські риси їй переважають над канонічними. На думку відомих американських дослідників творчості Е.А.По Сьюзен і Стюарта Льовайн, в основі «Тиші» лежить розповідь Балвера «Монос і Даймонос». Вони пишуть: «тиша - не лише літературна містифікація «Моноса і Даймоноса», це, щонайменше, урок того, якої сили розповідь можна писати на тому ж матеріалі, що і Балвер» [60, с. 111]. Окрім розповіді Балвера, в «Тиші», також просліджуються риси «Міфології» Брайанта, і при складанні пояснень до тексту видавці прибігають і до цього джерела. Цілком імовірно, що сучасники Е.По співставляли «Тишу» з роботами Брайанта і Балвера, що відрізняється від сприйняття цієї притчі сучасним читачем, втрачену можливість, без спеціального наміру проникнути у вертикальний контекст цього твору у всьому його різноманітті. Вочевидь лише те, що «Тиша» представляє самостійну літературну цінність, навіть з обліком в зміні її сприйняття, і є прекрасним зразком поетичної прози притчі.

Остання з аналізованих нами канонічних притч «Притча про месію мимоволі» Р.Баха по мірі структурної, стилістичної і частково лексичної схожості з каноном наближається, не дивлячись на майже двовікову різницю в написанні, до «Притчі про братське кохання» і «Притчу про гоніння». Проте, на відміну від двох останніх, навряд чи помилково було б навіть помилково прийняти її за біблейську, і не лише тому, що в ній присутня така сучасна, зовсім не біблейська лексика, як «Mechanic of automobiles», «Public school», «Shop manager», «engines», «machines». Сучасність цієї притчі полягає перш за все в трактуванні теми. Одягнувшись сповна біблейську тему про месію у форму канону, автор по контрасту досягає максимального ефекту тим, що вирішує її на антибіблейський, антирелігійний лад. Форма канону в «Притчі про месію мимоволі» виступала як один із засобів досягнення ефекту обдуреного чекання.

Зі всіх текстів канонічних притч мораль виражена експліцитно  в «Свистку», «Притчі про братське кохання» і «Притчу про гоніння». Відсутність експліцитно вираженої моралі в «Тиші» і «Притчі про месію мимоволі» викликана різними причинами. «Тиша» – текст проміжний між канонічним і неканонічним; у цьому тексті відбувається відмова від всіх тих елементів канону, у тому числі і від експліцитно вираженої моралі, які перейшли в нього з усної притчі.

«Притчі про месію мимоволі» дотримується лише зовнішнє наслідування канону; по суті ж це притча з глибоким підтекстом, розрахована а сучасного читача, і експліцитно виражена мораль в ній було б неорганічним, зробила б її примітивною.

Композиційна схема канонічних притч в достатній мірі чітка, що типово для творів малої форми. Це: експозиція, діалог і вчинки персонажів і мораль. В разі імпліцированої моралі остання частина схеми  відсутня або замінюється іншою.

Попутно відзначимо, що композиційні схеми притчі – зокрема, канонічною – і байки збігаються, що, вочевидь, виникає унаслідок схожої прагматики обох типів тексту і є оптимальною схемою організації композиції тексту взагалі. Ми вважаємо, що стійкість композиції канонічної притчі є не факультативною, а обов'язковою характеристикою даного підтипу тексту, обумовленою його прагматикою і історичною літературною традицією.

Окрім стійкості композиції текстів канонічних притч, в них  спостерігається і стійкість  в об'ємно-прагматичному розчленовуванні  на абзаци.

Специфіка об'ємно-прагматичного  розчленовування текстів канонічних 1итч складає одну з рис, що імітують текст протослова. Особливістю останнього є те, що у ряді видань (переважно  ранніх, але також і пізніших) кожне або майже кожна пропозиція виділялася в абзац. Такі абзаци-пропозиції нумерувалися по порядку, відлік вівся  від початку кожної окремої глави. Саме ця особливість і була зімітована в текстах авторських канонічних притч.