Философия

Нема що й казати, є  дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра; для тих міліонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п'яних або хорих родичів та опікунів. Життя в Енґельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б  її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибираних — над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену владу хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу (Іван Франко, Зібрання творів у 50-ти т. Т. 45, с. 341 —342. К., 1986).

Фромм. Концепция человека у Маркса

Ирония истории  состоит в том, что, несмотря на доступность  источников, в современном мире нет предела для искажений и неверных толкований различных теорий. Самым распространенным заблуждением является идея так называемого «материализма» Маркса, согласно которой Маркс якобы считал главным мотивом человеческой деятельности стремление к материальной (финансовой) выгоде, к удобствам, к максимальной прибыли в своей жизни и жизни своего рода. Эта идея дополняется утверждением, будто Маркс не проявлял никакого интереса к индивиду и не понимал духовных потребностей человека: будто его идеалом был сытый и хорошо одетый «бездушный» человек. Одновременно Марксова критика религии отождествляется с отрицанием всех духовных ценностей. Цель Маркса состояла в духовной эмансипации человека, в освобождении его от уз кономической зависимости, в восстановлении его личной целостности. Философия Маркса на нерелигиозном языке означала новый радикальный шаг вперед по пути пророческого мессианства, нацеленного на полное осуществление индивидуализма. Я попытаюсь доказать, что такая интерпретация Маркса ошибочна: 1) в марксистской теории нет такого положения, что главным мотивом человеческой деятельности является материальная выгода; 2) истинная цель Маркса состояла в освобождении человека от давления экономической нужды, с тем чтобы он мог - и это главное - развиться как человек (сформировать себя как гармоничную личность). 3) философия Маркса - это скорее духовный экзистенциализм.

Мысль о том, что Маркс отстаивал идеи экономико- гедонистского материализма, разделяется  многими антикоммунистами и реформ-социалистами. Для сов. комунистов - это не такое общество, которое к о р е н н ы м о б р а з о м отличается от капитализма (с точки зрения проблемы человека), а скорее это некая форма капитализма, в которой на вершине социальной лестницы оказался рабочий класс; для них социализм - это, по ироническому выражению Энгельса, «современное общество, но без его недостатков».

«Не сознание людей  определяет их бытие, а, наоборот, их общественное бытие определяет их сознание».

Сознание никогда  не может быть чем-либо иным, как осознанным бытием, а бытие людей есть реальный процесс их жизни.

следует заметить, что Маркс, как Спиноза, а позднее  и Фрейд, считал, что большая часть  осознанных идеологических мыслей является «ложным» сознанием, идеологией и рационализацией, а подлинные глубинные мотивы поведения человеком не осознаются. По Фрейду, они коренятся в сексуальных влечениях, по Марксу - в организации самой социальной системы, которая направляет сознание человека в определенное русло, в то время как целый ряд фактов и явлений остается за пределами сознания . Я хотел подчеркнуть, что эта теория вовсе не утверждает, будто идеи или идеалы не обладают реальностью и действительной силой. Маркс выступал не против идей вообще, а лишь против идей, которые не берут свое начало в социальной реальности и которые, по выражению Гегеля, означают «лишь реальную возможность». Прежде всего он никогда не забывал, что не только обстоятельства делают человека, но и сам человек создает обстоятельства. Понятие «революционная практика» подводит нас к одному много трудному и широко оспариваемому понятию марксистской философии - к понятию «н а с и л и е». Маркс видел, что никакая политическая сила не может вызвать к жизни ничего принципиально нового, если оно не подготовлено. в недрах общественного и политического развития (того или иного общества). И следовательно, насилие (если оно вообще необходимо) играет роль, так сказать, последнего толчка в развитии, которое в основном уже состоялось само собой. По этому поводу он говорит, что насилие - это повивальная бабка всякого старого общества, которое обременено новым. Большой заслугой Маркса, признаваемой им самим, является как раз то, что он перешагнул через традиционные буржуазные воззрения,- он не верил в творческую способность насилия, не брал на вооружение мысль, будто политическое насилие само по себе может обеспечить новый социальный

Для Маркса история  человечества - это история постоянного  развития человека и одновременно растущего  отчуждения. По Марксу, социализм означает освобождение от отчуждения, возврат человека к себе самому, его самореализацию. Отчуждение, по Марксу, означает, что человек в своем освоении мира не узнает себя самого как первоисточник, как творца. Отчуждение означает восприятие мира (и себя самого) пассивно, разорванно, в отрыве субъекта от объекта. Маркса, который высказал общую мысль, что в его время существует истина без страсти и страсть без правды. Вся экзистенциалистская философия, начиная с Кьеркегора, по словам Пауля Тиллиха,- это вековое движение протеста против обесчеловечения человека в индустриальном обществе. Для Маркса, как и для Гегеля, понятие «отчуждение» базируется на разнице между сущностью и существованием. Человек в действительности представляет собой совсем не то, что он есть в потенции, или, иначе говоря, что он есть не то, чем он должен стать и чем может стать. Труд для него - это живая связь человека с природой, сотворение нового мира, включая сотворение себя самого. 1.В процессе труда (и особенно в условиях капитализма) человек не сознает своих собственных творческих сил; 2. «Предмет труда есть поэтому опредмечивание родовой жизни человека: человек удваивает себя уже не только интеллектуально, как это имеет место в сознании, но и реально, деятельно, и созерцает самого себя в созданном им мире» . Но Маркс развертывает этот принцип дальше, утверждая, что человеческое существо не должно превращаться в средство не только чужих целей, но и даже в средство своего индивидуального бытия. Цель Маркса - развитие индивидуальной человеческой личности - в советской системе социализма отрицается еще больше, чем в современном капитализме. Материализм коммунистов гораздо ближе стоит к механическому материализму буржуазной эпохи XIX в. Итак, подводя итоги, следует сказать следующее: это правда, что Маркс и Энгельс изменили некоторые свои понятия и идеи. Маркс стал еще больше избегать употребления терминов, близких гегелевскому идеализму, его язык стал менее эмоционален и эсхатологичен, быть может, оттого, что в последние годы у него поубавилось энтузиазма, которым он кипел в 1844 г. Но, невзирая на некоторые перемены во взглядах, настроениях и языке, философское ядро идей молодого Маркса никогда не менялось. И поэтому невозможно анализировать и понимать его поздние идеи о сути социализма и его критику капитализма, иначе чем опираясь на его концепцию человека, развернутую в ранних произведениях.

 

 

 

 

 

 

Дмитро  Чижевський.

Філософія і національність.

1. Нація і людство.

Можливі два крайні погляди  що таке є національна осібність  і яке її значення. Один – раціоналістичний, другий – романтичний. Раціоналістичний базується на тій основній предпосилці, що в житті лише те має сенс, що можна зрозуміти і обгрунтувати розумом, усі люди однакові, рівні між собою. Те що є у людському житті “об’єктивно” цінним є усюди і для усіх однакове і те саме, незмінне і нерухоме. В житті і історії це не є так – ми маємо різні наукові, філософські, релігійні погляди, звичаї, моральні принципи, стилі, смаки. Раціоналісти приймають факт існування цих особливостей як “необхідне зло”, що базується на традиції. Дійсно цінним і важливим є лише “вселюдське”, національне, надчасове.

Романтичний погляд на націю: але в органічному житті ми зустрічаємо таке багатство різних форм та типів, яке показує нам, що навряд чи може існувати життя, яке  б не мало такої  різноманітності форм. Людське суспільство можливо лише тому, що є різноманітність типів і психологічних осіб. Кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу.

2. Філософія і філософії.Так само як на націю можна дивитися на національні мистетства, науку, філософію.

Історія філософії є  історія помилок людського духу. Кожне окреме філософське твердження, що ми маемо в історії є лише частково правда, фрагмент абсолютної правди. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі реалізацію абсолютної правди стає помилковою.

3. Розвиток філософії.Розвиток філософії є рух між протележностями і між протилежностями до синтези. У кожної національності звичайно репрезинтовані якісь дві попарно протележні течії. Але ці попарно протележності мають мають між собою щось спільне, завдяки чому вони обидві разом характеризують данну націю, епоху, філософський напрям тощо.
4. Українська філософія.Коли ми говорили, що лінія філософського розвитку переходить із країни до країни то це не торкалося України бо ще не траплялось щоб українець чи інший представник слов’янської нації утворив синтезу світового значення.

Слов’янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на слово “великого філософа”.

Ні Сковороді, ні Гоголю чи Юркевичу не вдалося свої своєрідні думки прищепити світовій думці.

Для характеристики української  філософської думки робить великі труднощі те, що українське культурне життя  не завжди було самостійне і відокремлене.

Для українського філософського життя може ще занадто  рано писати історію його. Але така спроба вже можлива. Треба мати на увазі, що висновки можливо будуть виправлені і скореговані дальшими дослідженнями.

М. Шеллер

Сутність  моральної особистості

Слово „особистість”  вживається не всюди де ми припускаємо  наявність душі;  я і навіть усвідомлення стану й цінності власного Я (наявність самосвдомості і самооцінки).

Одушевленість притаманна і тваринам.

Розширивши  феноменологічне поняття „особистості” , зосереджує увугу на найперших  проблисках сутності  в людей  певного типу

1. Здоровий глузд ( у феноменологічному тлумаченні )

З точки зору даного нам у спогляданні духовного  центру іншого відтворюємо і переживаємо  інтенційні, спрямовані на щось думки, відчуття, переживання поза їх єдністю  – відтворення „смислу”.”В життєвих проявах  Л. про яку кажуть не сповна розуму” ми не вбачаємо смислових тенденцій. Місце смислових звязків заступає для нас звязок „каузальності” котрий пояснює ці прояви як викликані подразниками середовища.

З цього випливає:

       1)  Будь яка психологічна обєктивація є ідентичною деперсоналізації

       2)  Особистість дана нам як  иконавець тих чи інших інтенційних  актів, повязаних єдністю смислау.  Отже. Психічне буття є цілком  відмінне від персонального буття.

2.  Особистість передбачає одиничність, а також певний ступінь розвитку. Сутність зрілості  полягоє у самій здатності бепосередньо розрізнювати власне і чуже воління, відчуття, мислення, дію, вона полягає у спроможності безпосередньо і свідомо здійснювати таке розрізнювання – достотна здатність розуміння.

3.  Феномен особистості не вичерпується такими властивостями, як бути людиною зрілою і сповна розуму, він поширюється лише на тих людей, котрі безпосередньо опановують своє тіло й почуваються як господарі щодо нього. Феноменальне ставлення Л. До свого тіла, отже має глибинне значення ( „моє тіло, як власність” ).

Отже, не лише саме воління, а й безпосередня здатність бути свідомим сили своєї волі належить  до феномена особистості ( рад не є  соціальною особитстістю).

Можливість  неперервності між волінням та його здійсненням.

В мусульманському світі ( полігамія ) жінка залишається безособистністною, позбавлена „душі” , „особистості”. В христ. культурі жінка здобула  з рештою цілковитого визнання у  шлюбному праві.

  4.   Належить розрізняти ідею особистості та ідей „душевної субстанції” або хар-ру.

Будь- який звязок між  душевними й тілесними процесами  пояснюється тим, що їх дана через  єдину і неподільну дію особистості. Тобто кожна одинична дія особистості  передбачає 2 норми споглядання –  зовнішню і внутрішню. „Характер”, що редукується до співвідношення душі й тіла не має нічого спільного з „особистістю”.

Людські дії завжди будуть різнитися не залежно від особливостей особистості, котра є носієм характеру  й нахилів навіть за умови їх ідентичності та сукупності впливів зовн. середовища на Л.

З погляду нашого пізнавального  ставлення до чужої особимтості, що кожен її прояв ми схильні оцінювати (етично) і розуміти т.з. індивідуальності особистості беручи до уваги не лише моральні закони заг. характеру, але  й ідеальні інтенції самої особистості ( на відміну від психологізму, що редунує свободу особистості до зумовленості характеру, відчужена даність особистості за умов хвороби).

Велике занчення надається  розрізненню власне особистості  й характеру.

Ми не припускаємо  існування особистості поза змінами характеру, які заліпають її.

Визнання за людиною  дієздатності обмежене констатацією підпорядкованості  певних її дій певним актам її особистості.

Визнання недієздатності відкидає саму можливість такого підпорядкування , але й не відкидає відповідальності за певні дії.

Особистість відповідальна  за будь-які акти , що стосуються її найінтимнашого буття , але не завжди за акти її як соціальної особи. Осудною  може бути тільки остання. Ідея відповідальності уможливлюється через рефлексію особистості. Відносна відповідальність має за передумову переживання „самовідповідальність” , як абсолютне переживання.

Таким чином, сутнісна відмінність  між характером і особистістю  виявляється в тому, що ми достоту  здатні судити про „певну особистість, її суттеві прояви і дії на підставі ціннісних інтенцій, іманентних їй самій, тобто її власній ідеальній ціннісній сутності (самооцінка, оцінка сторонніх) , а не лише виходячи із загальновизначених форм. Умовою для цього є неоднорідність особистості й характеру.

Можемо судити про емпіричні дії особистості  завдяки загальному розумінню її індивід. сутності на основі якої розкриваються  її час. інтенції, (узгоджуємо їх з конкретним ціннісним ідеальним образом  особистості).

Характер –  сировина особистості, яку вона піддає обробці.

Індивід і особистість