Философия

Человек видит в Боге свою опору, свое благо, источник своих  наслаждений.

Уже физиологический  состав человека условливается возможностью созерцания. Чувство достоинства и совершенства движет волею человека. Человек хочет, чтобы его счастье и несчастье было делом живого существа.

Таким образом, стремление человека к счастью и по преимуществу к счастью, как выражению достоинства и совершенства, стремление к нравственному примирению и совершенству, вопросы о начале и цели существования – вот носители, хранители и воспитатели религиозного чувства.

Человек хочет, чтобы  достигаемое удовольствие было сообразно  с истинной оценкой вещей, иначе считает его преступным – устройство человеческого духа.

Познание Бога в себе и его откровениях в этом мире для человека высшее благо и совершенство.

Как все вещи суть необходимые  и бессознательные органы божественных целей, так человек есть орган божественной цели, свободной и сознательной.

Сознание дома в нравственном поступке исключает необходимости  механизм причин и условий.

Стремление человека к самоусовершенствованию сообразно  с нравственной верой в бытие  Божие.

Идея верховного блага, как единство нравственного совершенства и счастья раздает веру в Бога, как совершителя гармонии.

Доказательства бытия  Божия представляют единство. Космолог говорит, что необходимо допустить  безусловное; физико-теологическое  продолжает, что это безусловно не есть вещь, или система вещей – оно есть разум, есть мысль, есть то, по силе чего вещи не просто существуют, но еще и оправдывают свое существование; нравственное учит, что эта мысль имеет не только внутринее существование в вещах мира, но и внутриние, сосредоточенное само-на-себе, что она владеет не только миром, но и собою, существует не только для постороннего наблюдателя, но и для самой себя, i.e. что безусловный разум есть безусловная личность, есть дух, знающий о себе и свободный дух, к которому мы относимся, как свободные и нравственные личности.

Онтологичные доказательства:

Анзельм Контербер: всесовершеннейшее  существо не может существовать только в мысли: существующее и в действительности и  в мысли совершеннее того, что существует только в мысли.

Декарт: идея имеет свою достаточную причину в предмете (бытие Бога заставляет представлять Бога существующим).

В Боге бытие  неотделимо от сущности. Беспредельность  природы Бога есть причина вследствие которой он не нуждается ни в какой  причине для своего существования.

 

 

 

К.Юнг.

Архетипи  колективного несвідомого.

Психологічні  типи.

 “Лібідо” – назва  енергії яка виявляється у  життєвому процесіі суб’єктивно  сприймається як прагнення і  бажання. Це потік вітально – психологічної енергії, що проявляється у всіх сферах свідомого і несвідомого життя людей.

Воління, лібідо бачимо у  різноманітних застосуваннях і  утвореннях явищ природи (інстинкт годування, сексуальність є останньою сферою).

З описової точки зору психоаналіз бачить численність  поняттів і серед них як часткове явище – сексуальне.

Розрізняє  несвідоме  особисте (психічний зміст що забувається  протягом життя, підсвідомі враження і  сприйняття, несвідомі комбінації уявлень, психічний зміст, що має свої недоліки ). Надто розвинена одна функція  у свідомості витіснює іншу у несвідоме (мислення - відчуття).

Надособисте, колективне несвідоме.

Зміст колективного несвідомого  складають природженні інстинкти  і первісні форми осягнення –  архетипи або ідеї. Є належністю народу, або ж людства (мозок як результат психічних і нервових функцій всіх предків даного суб’єкта). У мозку закладені преформовані  (сформовані зародки в статевих клітинах ) інстинкти, первісні типи і образи, що включають все багатство міфологічних форм. Легко прослідкувати при шизофренії (їдеї, які не пояснюються досвідом суб’єктивного життя, а лише історією розуму всього людства).

Особисте несвідоме  включає комплекси, що належать суб’єктові  і утворюють невід’ємну частину  його психічного життя.

Повернення у свідоме  втраченого комплексу  внаслідок  психотерапевтичного лікування  - приплив  психічної енергії.

Індивідуальна свідомість завжди змінюється  за своїм характером завдяки поєднанню з комплексом колективного несвідомого, що повинен  у нормальному порядку замінюватися несвідомим.

Зміст  особистого несвідомого видається нам частиною власної  психіки, зміст колективного несвідомого здається для неї чужим, наче привласненим ззовні.

Душі – відповідають  комплексом  особистого несвідомого, духи  - колективного.

Існування комплексів легко  доводиться дослідженням асоціацій. Комплекс викликає певний розлад розумової реакції. Втручається у нашу свідомість і розхолоджує наші наміри – тому називається автономним.

Деякі комплекси виникають  завдяки важким переживанням, що заподіюють психічні рани, що витісняє певні якості необхідні для життя. Породжує комплекс в особистому несвідомому. Первісна людина називала це втратою душі.

Джерелом комплексів є сприйняття вражень колективного несвідомого. Раціоналізує внутрішні  враження, природа яких для неї  невідома; вони є ірраціональним ідейним змістом її власного розуму.

Архетипи колективного несвідомого.

Діючим суб’єктом  несвідоме називав ще Фрейд, що має  особисту природу, архаїчно-міфологічний характер.

Особисте несвідоме  ґрунтується на глибокому шарі колективного несвідомого, що є ідентичним у всіх людей і утворює існуючу у кожному загальну психічну основу над особової природи.

Зміст особистого несвідомого  є чуттєві комплекси, які утворюють  інтимність душевного життя. Зміст  колективу утворюють архетипи.

Архетипи – архаїчні, первісні образи, всезагальні образи, існують із давніх часів: колективної  уяви примітивного світогляду, міф  і казка.

Архетип не зазнавав ніякої свідомої обробки, є безпосередньою душевно-психічною данністю. Являє, по суті, несвідомий зміст, який замінюється у процесі його становлення свідомим і чуттєвим, і притому в дусі тієї індивідуальної свідомості, в якій з’являється.

Беручи до уваги суб’єктивність усвідомлення світу примітивною людиною, ми повинні співвідносити міфи з психічним світом людини. Її пізнання природи висловлюється мовою несвідомих психічних процесів (несвідомих, тому що, пояснюючи міф не зверталися до душі, а шукали у процесах природи).

Під психікою розуміє  сукупність всіх психічних процесів, як свідомих, так і несвідомих. Під душею – певний відмежований комплекс функцій – „особистість” (е.д. сомнамбулізм – „декілька осіб” в індивідуалізмі). Навіть у нормальної людини різні середовища потребують різних установок, що обумовлюють роздвоєння характеру. У такої людини відсутній справжній характер, вона не індивідуальна, а колективна, тобто відповідає загальним обставинам, і загальній очікуванням. В дійсності вона індивідуальна – але тільки несвідомо. Маску, установку, що приймається для даного випадку називають „персоною”. Того хто ототожнюється з маскою називає „персональним” („особистим” у протилежність „індивідуальному”).

„Персона” – є комплекс функцій, що створилися на основі пристосування  або необхідної зручності, але аж ніяк не тотожних з індивідуальністю.

Внутрішня особа є той вид і спосіб відношення до внутрішніх психічних процесів, що притаманний даній людині – внутрішня установка, характер, яким вона звернена до несвідомого.

Внутрішня установка - „душа”, зовнішня – „персона”. Внутрішня  установка потребує такої ж самостійності я зовнішня. Як і „персона”, „душа” має часом незмінний самостійний характер.

Душа звичайно включає  всі ті загальнолюдські якості, яких бракує свідомістній установці (інтелектуальна „персона” і сентиментальна „душа”).

Подібно до того як „персона”, що виражає пристосування до середовища є за загальним правилом значною мірою сформованою під впливом середовища, так душа виявляється оформленою під впливом несвідомого і його якостей. Як „персона” приймає риси середовища, так „душа” переймає архаїчні риси несвідомого та його символічно-проспективний характер.

Я – комплекс уявлень, який утворює центр поля свідомості, безперервний і тожний сам собі. Я не тотожня з психікою в цілому, а є лише комплексом. Я – суб’єкт  всієї психіки, її несвідомої сфери. Самість як ідеальна величина, що включає в себе „Я” (Фауст у Гете).

 

К. Ясперс

Духовна ситуація часу.

Людина виявляється  відірваною від свого коріння, коли вона усвідомлює себе в історично  визначеній ситуації людського існування. Вона ніби не може більше утримувати буття. Ми знаходимося в середині певного руху, який для змінювання знання примушує змінюватися існування і для змінювання існування в свою чергу примушує змінюватися свідомість, яка пізнає.

Оскільки світ не остаточно такий, який він є, людина сподівається знайти спокій уже не в трансцендентності, а в світі, який вона може змінити вірячи в можливість досягнення довершеності на землі. На сьогоднішній день виникло специфічне почуття безпорадності: людина розуміє, що вона прикута до ходу речей, які вона вважала можливим спрямовувати в той чи інший бік.

Людина –  істота, яка не тільки є, але й  знає, що вона є. Впевнена в своїх  силах, вона досліджує оточуючий  її світ, змінює його за визначним планом.

2.  Джерела  сучасного стану.

Питання про  сучасну ситуацію людини як результату її становлення і її ..... в майбутньому поставлене тепер гостріше, ніж коли-небудь. Л. Західного світу яка завойовувала земну кулю, сприяла тому, щоб люди пізнали одне одного і зрозуміли значення свого взаємозв’язку всередині людства висунулась шляхом послідовного проведення наступних принципів:

а) заснована  на грецькій науці раціональність яка  ні перед чим не зупиняється, ввела  в практику мислення і панування  техніки.

б) суб’єктивність самобуття  яскраво виявлялося у  єврейських пророків, грецьких філософів і римських державних діячів.

в) на відміну  від східного неприйняття світу  і  зв’язаного з цим можливістю „ніщо” як справжнього буття, зах. Л. сприймає світ як фактичну дійсність  в гаці.

Принципи зах. Л. Виключають стабільність простого повторення по колу. Осягнуте відразу раціонально веде до нових можливостей.

Специфічного  нового часу є розбожнення світу  – не невір’я окремих людей, а  можливий наслідок духовного розвитку, який в даному випадку і справді  веде в ніщо.

Новим є розвиток технічного світу: з’являється перспектива перетворення планети в єдину фабрику по використанню її матеріалів і енергії.

 

3 Ситуація взагалі.

Я шукаю духовну  ситуацію, я повинен взяти до уваги  фактичне існування можливу якість знання, самобуття  в своїй вірі, яке апелює, всі ті обставини, в яких знаходить себе окрема людина.

а) В своєму соціологічному існуванні індивід неминуче займає своє місце і тому не присутній  повсюдно в однаковій мірі.

б) В .... знання сьогоднішня  ситуація характеризується зростаючою доступністю його форми, методу, часто змісту все більшій кількості людей.

в) Для того, як самобуттю приймати в себе інше самобуття, узагальненої ситуації не існує, необхідна абсолютна історичність тих, хто зустрічається, глибина  їх зіткнення вірність і .... їх особистих зв’язків.

Виникає страх  виявитись несучасним. Вся увага  спрямована на те, щоб не відстати: ніби дійсність сама по собі йде своїм  кроком і треба намагатися йти  в ногу з нею.

Побудова духовної ситуації сучасності, метою якої не є замкнутий образ створеної картини буття, не буде завершеною. Знаючи про межі досяжного для знання, про небезпеки абсолютизації, вона створить кожний образ так, щоб відчувався й інший.

Якщо спосіб існування мас людей як принцип  і покладено в основу дійсності, то цей принцип  перестає діяти тоді, коли виявляться анонімні сили, вирішальні для цього існування.

Якщо мова йде про  буття, то лише з метою зробити  зримим самобуття.

 

 

 

 

 

 

Е. Гуссерль  Криза європейського суспільства  і філософія

Цей твір представл. собою лекцію. Твір грунтується на основних принципах феноменології. За словами Гуссерля, він спробував "по-новому привернути інтерес до так часто обговорюваної теми європ. кризи, розвинувши історико-філ. ідею європ. людства".

Стаття починається  зі звернення "до людської духовності – теми т.зв. наук про дух. Їхній теор. інтерес спрямований на людину лише як особистість та її особисте життя і діяльність і, відповідно, результати діяльності. Особисте життя – це коли Я і Ми, об'єднавшися, живуть у єдиному суспільному горизонті, а саме у спільнотах різних – простих або складних, таких, як сім'я, нація, наднація". Слово "життя" означає життя, що доцільно діє, творить духовні витвори.

"Засліплені  натуралізмом, представники наук  про дух зовсім забули хоча  б порушити проблему універсальної і чистої науки про дух, яка б досліджувала всезагальне духовне в його елементах і законах.

Під Європою  ми маємо розуміти єдність духовного  життя, діяльності, творчості з усіма  цілями, інтересами, турботами, зусиллями, ..., інститутами і організаціями. Я вважаю, що ми відчуваємо, що нашому європейському людству притаманна вроджена ентелехія, яка пронизує всі зміни європейських формоутворень і надає їм сенсу розвитку, спрямованого до ідеального образу життя і буття як до вічного полюсу". Місце народження духовної Європи - Давня Греція, де зародився новий рід духовної культури – філософія – "універсальна наука, наука про всесвіт, про єдність усього сущого".