Методи і механізми регулювання конфліктних ситуацій

Конвенція 141 про організації сільських найнятих робітників в розвиток положень Конвенції 87 містить норму про право сільських найнятих робітників вільно створювати свої організації.

Конвенція 151 про трудові  відносини на державній службі в  розвиток положень Конвенції 98 передбачає захист державних службовців, що створюють свої організації, і невтручання держави в здійснення їх права на це, а також закликає сприяти переговорам службовців з керівництвом про визначення умов зайнятості.

Конвенція 154 про колективні переговори вимагає засобами колективних переговорів, арбітражних рішень, законодавства і іншими способами, відповідними національній практиці, сприяти веденню вільних і добровільних переговорів між одним підприємцем, групою підприємців або однією або декількома організаціями підприємців, з одного боку, і однією або декількома організаціями найнятих робітників - з іншою, з метою визначення умов зайнятості і відносин між найнятими робітниками і підприємцями.

Відповідно до законодавства  України міжнародні угоди, ратифіковані Україною, є невід'ємною частиною чинного в країні законодавства. З перерахованих конвенцій Україною ратифіковані Конвенція 87 про свободу асоціацій, Конвенція 98 про право на організацію і на ведення переговорів, Конвенція 154 про колективні переговори і Конвенція 135 про представників трудящих.

На додаток до них  і національне законодавство  має відповідні норми. Так, Конституція  України надає право всім громадянам створювати   професійні союзи.   Закон України Про професійні союзи, їх права і гарантії діяльності і Кодекс законів про працю України переводять це право в нормативну площину. При цьому профспілкам гарантуються права і можливості захищати інтереси найнятих робітників, а самі профспілкові представники захищені при здійсненні своїх прав від дискримінації. Згідно цим законам профспілки і їх представники мають навіть більше має рацію і повноважень, чим цього вимагає діяльність по захисту інтересів найнятих робітників і положення Конвенцій 87 і 98, що декілька порушує баланс прав найнятих робітників і працедавців. Декілька категорично, на наш погляд, сформульовані положення про права на участь в розподілі фондів заохочення, на управління соціально-культурними і оздоровчими комплексами підприємства, з причини того, що ці фонди, об'єкти і комплекси можуть бути створені виключно на засоби працедавця.

У Україні діє Закон  України "Про колективні договори і угоди", який надає профспілкам  або іншим уповноваженим органам  найнятих робітників, з одного боку, і власникам - з іншою, право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів і угод. Закон України "Про підприємства" своєю статтею 17 зобов'язує адміністрацію підприємств всіх форм власності укладати колективні договори з найнятими робітниками. У статтях 14 і 15 цього закону визначено також право найнятих робітників на створення органів самоврядування на підприємствах і на участь в управлінні виробництвом.

Згідно Закону України "Про вирішення колективних  трудових суперечок (конфліктів)", у  разі розбіжностей між найнятими робітниками і працедавцями ті та інші зобов'язані створити органи для розгляду спірних питань і лише після переговорів, спроб вирішити розбіжності мирним способом, використовуючи примирливі процедури і арбітраж, найняті робітники можуть оголосити страйк. Відповідно до  законодавства у відповідь міра працедавця, локаут, тоді як сам локаут став предметом напруженої суперечки в законодавчому органі, відсутня. Монополія держави на ринку робочих місць викликала до недавнього часу обгрунтовані заперечення проти узаконення локауту. Але з іншого боку, цілком можливі ситуації, коли недостатньо приватний підприємець, що міцно стоїть на ногах, може виявитися беззахисним перед колективними діями найнятих робітників.

Тоді як нормативна база регулювання соціально-трудових відносин розвивається, правова культура і правосвідомість в Україні, і що раніше знаходилися не на високому рівні, продовжують знижуватися. Свідоцтво тому - всеосяжний правовий нігілізм і проникнення у всі сфери суспільства кримінальної контркультури. Визревая в надрах колишнього суспільства з його запереченням прав людини, непорушності власності і законності, правовий нігілізм зараз розповсюдився повсюдно, у тому числі і в свідомості всіх сторін соціально-трудових відносин. Ні найняті робітники, ні їх працедавці до останнього часу не прагнули до вирішення протиріч на строго законній основі. Профспілки претендують на статус, що ущемляє інтереси підприємців. Підприємці уникають укладати колективні договори або затягують цю процедуру, приймають заходи до тривалої пролонгації прийнятих раніше колективних договорів із заниженими договірними зобов'язаннями. Підприємці прагнуть не допустити створення у себе на підприємствах вільних профспілок.

Правову культуру сторін соціально-трудових відносин негативно  оцінюють і самі представники цих сторін. Дослідження соціально-економічних умов і механізмів розвитку соціального партнерства в Україні, проведене Українським НДІ праці в Луганській області в 1996 році, показало, що 21,9% експертів, опитаних з числа профспілкових працівників, керівників підприємств, підприємців і працівників Луганської обласної державної адміністрації і районних в м. Луганську органів виконавчої влади вважали, що правова культура найнятих робітників позитивно впливає на взаємини між ними і працедавцями, 30,7% - що вона не впливає на ці відносини, а 47,4% - що впливає негативно. Декілька стриманіше, але подібним же чином опитані оцінили і вплив правової культури працедавців. 30,7% респондентів вважають, що ця культура впливає на відносини соціальних партнерів позитивно, 28,5% - нейтрально, 40,9% - негативно.

У соціально-трудовій політиці трьох сторін соціально-трудових відносин є як позитивні, так і негативні  моменти. Позитивним в соціально-трудовій політиці профспілок є те, що вони захищають  інтереси найнятих робітників. Без організованого захисту інтересів найнятих робітників соціально-трудовий конфлікт прийняв би украй безладні форми і не мав би ніяких позитивних наслідків. З іншого боку, соціально-трудова політика профспілок тяжіє до встановлення на ринку праці їх диктатури, що цілком природно, влада - найбільш бажане благо для соціального діяча.

Такі самі позитивні  і негативні моменти присутні в соціально-трудовій політиці працедавців (включаючи і державу як працедавця). З одного боку, працедавці прагнуть підвищити або зберегти ефективність виробництва, що є позитивним моментом. Але для цього вони використовують різні методи, включаючи і надмірну експлуатацію найманої робочої сили, що має на увазі прагнення до встановлення на ринку праці диктатури працедавців. А це вже негативний момент. Диктатура працедавців і надмірна експлуатація робочої сили підвищують соціальну напруженість, погіршують якість трудового життя і можуть привести до революції.

Держава виконує позитивну  роль в тій мірі, в якій воно є гарантом справедливих і стабільних соціально-трудових відносин, законодавчими актами, контролюючими і організуючими структурами, не допускаючи монополії на ринку праці ні профспілок, ні працедавців. Але з іншого боку, воно складається із структур, діяльність яких здійснюється живими людьми, деколи прагнучими до встановлення як загального всесилля держави, так і до його монополії на ринку праці. Наскільки держава є гарантом соціально-трудових відносин, настільки його соціально-трудова політика представляє ключовий момент національної соціально-трудової політики. Зараз ця політика непослідовна і суперечлива. Законодавці, поступаючись тиску профспілок і настроям виборців, схильні до ухвалення законів, зміцнюючих позиції профспілок в їх боротьбі з працедавцями. Виконавча влада, стурбована збереженням держави, намагається укріпити позиції працедавців (держава - само найбільший працедавець). Через ці причини затягується становлення держави як  системообразующего чинника національної соціально-трудової політики, хоча йому і повинна належати ця роль.

До основних суперечностей  соціально-трудової політики в Україні  слід віднести низьку вартість робочої  сили і високі неконтрольовані, переважно  тіньові, доходи промисловців, підприємців  і чиновників; високу питому вагу нетрудових доходів у вигляді всіляких пільг і низьку наповнюваність державного бюджету; розподіл національного багатства тіньовими методами і слабку інвестиційну активність національної буржуазії у вітчизняній економіці. Не дивлячись на те, що деякі з цих суперечностей розгортаються в основному в економічному просторі, вони відбиваються в соціально-трудовій сфері, оскільки знижують якість трудового життя і робочої сили.

У економіці України  склалася і розвивається несприятливе середовище для запобігання і вирішення соціально-трудових конфліктів. У всіх галузях промисловості і сільського господарства багато років підряд знижувалися об'єми промислового виробництва. Для зниження соціальної напруженості необхідне стабільне економічне зростання, яке, розширюючи мотиваційну базу соціально-трудового конфлікту, одночасно розширює фінансово-матеріальні можливості його попередження і разрешен3ия.

До соціальних інститутів, що безпосередньо впливають на соціально-трудові  відносини, відносяться асоціації  найнятих робітників і працедавців, профспілки і союзи працедавців.

Вельми суперечлива  історія профспілок в Україні. Що претендували в перші післяреволюційні роки на робоче самоврядування на підприємствах, вони були перетворені швидким і  рішучим чином в "приводні паси" партії і виконували в суспільстві невластиві ним функції виховання і соціалізації найнятих робітників, використовуючи при цьому могутні важелі у вигляді розподілу матеріальних і духовних благ як засоби соціального контролю. У трансформаційний період така роль профспілок виявилася неспроможною і їм довелося перебудовуватися, знов освоюючи традиційну роль захисника інтересів найнятих робітників.

Оскільки перебудова керівництва профспілок затягнулася, позиції лідерства тут же спробували захопити нові люди з числа тих, кого раніше називали "неформальними лідерами". У ряді випадків це вдалося і разом з вже існуючими профспілками з'явилися нові. Щоб завоювати довіру мас і заробити політичний капітал, вони почали захищати інтереси найнятих робітників радикальними методами. З'явилися також профспілки, обслуговуючі інтереси знов виниклих груп зайнятих: кооператорів, дрібних бізнесменів і так далі Деякі з цих профспілок - "неправильні", вони об'єднують як найнятих робітників, так і їх працедавців.

У зв'язку з появою нових профспілок почалася конкурентна боротьба їх із старими за вплив на найнятих робітників. Нові профспілки, стають організаторами крайніх форм протесту найнятих робітників, наприклад, Незалежна профспілка гірників, тоді як старі профспілки, що увійшли до Федерації Профспілок України, якийсь час намагалися зберегти і укріпити свої позиції традиційними методами, спираючись на матеріально-фінансову базу, завдяки якій вони раніше впливали на свідомість мас шляхом надання соціальних послуг. Але в нових умовах використовувати цю базу можна лише ставши підприємцем.

Якщо профспілкова еліта  демонструє свою незалежність від держави  і працедавців, то профспілкові лідери масштабу підприємств, що особливо суміщають  профспілкову діяльність з роботою  на підприємстві, менш амбітні і вимушені захищати інтереси найнятих робітників з оглядкою на керівництво підприємств. Тому їх акції протесту не приймають великого розмаху.

На державних і приватизованих підприємствах промисловості ступінь  обхвату працівників членством  в профспілках залишився дуже високим, проте рівень організації по колишньому слабкий, особливо самоорганізації працівників, відображаючи їх минулу формальну юнионизацию. Про це свідчить формальний характер укладення колективних договорів, головного досягнення юнионизированных найнятих робітників. Навіть представники НПГ, одній з самих бойових організацій найнятих робітників, схильні до формального підписання колективних договорів з адміністраціями підприємств, що згодом відбивається на рівні соціальної напруженості на підприємствах.

Як відомо, на території  України списів розвитку представництва інтересів у сфері праці доводиться на кінець 19-го і почало 20-го століть, а в подальший період аж до кінця 80-х років 20-го століття воно послідовно знищувалося. Формально одна із сторін соціально-трудових відносин нібито мала представника своїх трудових інтересів – профспілки. Але насправді профспілки захищали інтереси не найнятих робітників, а працедавців. У цьому сенсі працівники і не були організовані перед початком страйкового руху. Швидше їх справжня організованість і справжнє представництво інтересів виникли в результаті самої активності. Інститут цього представництва, як соціальний інститут, виник в реальних діях. Але що цікаво, логіка подальшого його розвитку порушується. Здавалося б, з'явившись, він повинен був розвиватися, зміцнюватися і тим самим укріплювати позиції найманої праці в соціально-трудових відносинах. Проте цього не відбувається.

В той же час чисельність  членів профспілок значно зменшилася за даний період. Якщо 8 років тому вона складала 21 млн. чоловік, то в 2002 році – 16 млн. чоловік. Згідно нашим дослідженням, проведеним в рамках дослідницьких проектів НДІ соціально-трудових відносин Мінтруда України і Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. А.Разумкова, соціальна база профспілок неухильно знижується. На нових малих і приватних підприємствах профспілки практично відсутні. Майже така ж ситуація в аграрному секторі. В цілому не більш за одну третину дорослого населення України (з 18 років) ідентифікують себе з членами профспілок. Так, членами традиційних профспілок себе рахували в 2001 році (дослідження проведене Центром ім. А.Разумкова в квітні 2001г. за участю автора, опитано 2000 чоловік у всіх регіонах України) 27,1% опитаних, членами нових профспілок – 1,6%. Аналіз результатів аналогічного дослідження Центру ім. А.Разумкова, проведеного в липні 2001 року (без участі автора) показав, що серед найнятих робітників членами профспілок вважають себе 66,5% опитаних і велика частина такими вважають себе тому, що стали ними ще в радянський період (43,7%). Ще 20,2% є членами профспілок тому, що "так прийнято". 12,2% заявили, що їх залучили в профспілку без їх згоди. І лише 20,0% вступили в профспілку свідомо для захисту своїх інтересів. При цьому оцінки ефективності діяльності профспілок у сфері захисту інтересів громадян украй низькі. 69,5% опитаних незадоволено захистом прав працівників на підвищення заробітної плати і 73,0% - на погашення боргів по заробітній платі. Звідси низка ступінь довіри до профспілок. Повністю їм довіряють 7,6% і часткові 21,6% респондентів.