Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

  Незважаючи  на одночасне застосування декількох  критеріїв, відзначається, що чистий розподіл юридичних осіб на товариства (корпорації) та установи є проблематичним, оскільки між ними існують утворення перехідного типу: є установи з корпоративним устроєм і корпорації, що наближаються за своєю будовою до установ¹.

  Історично корпорації виникли раніше. Згодом, для пояснення правосуб'єктності організацій, в основі яких не було об'єднання осіб, з'явилися установи. Традиційно і, вважаю, що помилково, їх субстрат вбачається у майні, призначеному для певної цілі. Погоджуюся з С.М. Братусем, що в основі діяльності установи як юридичної особи лежить відокремлення певного виду діяльності людей, об'єднаних єдиною метою². "Для корпорації, — пише він, — характерно, що її мета визначається, а початковий поштовх, що викликає діяльність її органів, виникає на основі акта спільної волі її засновників. Засновники і після створення корпорації перебувають з нею у взаємозв'язку як її члени. Установа створюється актом волі особи (або осіб), які надають певне майно для досягнення поставленої засновником певної соціально-культурної мети, на цьому і завершується діяльність засновника. Зміст діяльності установи в кінцевому рахунку визначається суспільним інтересом і спрямовується волею держави³.

  Незважаючи  на досить широке використання такого поділу юридичних осіб, далеко не всі країни закріпили його в законі. В тих країнах, де він передбачений законодавством, існує проблема у визначенні чіткого критерію для такого розмежування. Якщо організація складається з декількох членів, кожен з яких має право брати участь в управлінні нею, вона безумовно ідентифікується як товариство. Коли ж є лише один такий учасник (засновник), постає питання, чи можна її віднести до корпоративних, чи вона за своїм статусом повинна належати до установ або інших (некорпоративних) утворень. Не сприяє практичному застосуванню цієї класифікації і різне значення терміна "корпорація" в сучасному законодавстві різних країн. У Великобританії, наприклад, цей термін означає те саме, що й юридична особа. Існують два типи корпорації: корпорації, в основі яких є сукупність осіб, і одноособові корпорації. Інститут

установи  відсутній. У Швейцарії корпорація є одним з двох основних типів юридичної особи поряд з установою (так само як і в ЦК України). У Франції та Німеччині термін "корпорація" не застосовується, проте використовуються аналогічні до них: асоціація (Франція), спілка (Німеччина)¹.

  Зважаючи  на світовий досвід, поділ приватних  юридичних осіб на товариства і установи матиме практичне значення лише у разі визначення чітких критеріїв їх розмежування. В ЦК цього досягти не вдалося, хоч і пропонується одночасно декілька критеріїв. Перший — склад засновників. Товариство — це об'єднання осіб, але може бути створене і однією особою. Установа — організація, створена однією чи кількома особами. З цього випливає, що і одноосібно, і колективно можна створити як товариство, так і установу. У зв'язку з цим склад засновників — недостатній критерій розмежування.

  Другий  критерій — шлях створення: товариства створюються шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі, а установи — шляхом об'єднання (виділення) майна засновників. Цей критерій є недоцільним, оскільки він не враховує, що товариства можуть створюватися шляхом об'єднання і осіб, і майна (вкладів до статутного капіталу), а установи, створені кількома засновниками (що не заборонено), завжди створюються шляхом об'єднання як майна, так і осіб.

  Як  третя підстава розмежування товариств  та установ, пропонується ознака участі засновників в управлінні: товариство управляється учасниками, натомість засновники установи в її управлінні участі не беруть. В чому саме виявляється управління, ЦК не конкретизує. Відповідно до ст. 97 ЦК органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган. Виконавчий орган створюється загальними зборами (ст. 99 ЦК). Відповідно до ст. 101 ЦК в установі обов'язково створюється правління, до якого застосовуються положення ст. 99 ЦК, тобто норми, що регулює діяльність правління товариств. Імперативною є лише одна вимога — створення правління. Тому засновник може самостійно, на власний розсуд, і навіть в своїх інтересах врегулювати всі інші питання управління установою в установчому акті. Можливий і такий порядок, коли органи управління установи будуть формуватися самим засновником — ЦК цього не забороняє.

Цього достатньо, щоб опосередковано через  ці органи управляти всією діяльністю установи. Це зводить нанівець заборону засновнику брати участь в управлінні установою.

  Четвертий критерій розмежування товариств і  установ, закріплений в ЦК, полягає  в тому, що установа створюється  для досягнення мети, визначеної засновниками, в той час як щодо товариств  такої вимоги немає. Раніше я намагався  довести, що всі юридичні особи створюються для досягнення певної мети. Це притаманне не лише установі.

  Таким чином, наведені в ЦК України критерії розмежування товариств і установ є неточними. В запропонованій редакції такий поділ не буде мати практичного значення. Вважаю, що достатньо і необхідно виділяти лише 2 критерії:

1. членство;
2. умови зміни мети.

  Істотною  ознакою товариства є те, що воно має членів (учасників). Навіть у тих випадках, коли воно створюється однією особою, членство можливе в принципі, оскільки в будь-який час кількість засновників може змінитися без зміни організаційно-правової форми цієї юридичної особи. Установа не має членства. Похідними від цього критерію є кількість засновників (товариство, як правило, це об'єднання осіб, а установа, зазвичай, створюється одним засновником), форма засновницького волевиявлення (для товариств — договір, для установ — односторонній правочин).

  Мета  товариства визначається його членами (учасниками), і ними може бути змінена  в межах, що не суперечать закону. Натомість мета установи, хоч і визначається засновником, не може бути ним змінена, оскільки установа створюється не в його інтересах, а в інтересах третіх осіб. Особливий порядок зміни мети установи (а він передбачений і ЦК у ст. 103) є гарантією захисту цих інтересів. І лише якщо здійснення мети установи загрожує суспільним інтересам, вона, як виняток, може бути змінена.

  Установу  як організаційно-правову форму  приватної юридичної особи необхідно відрізняти від установи як публічної юридичної особи. Такими публічними установами є, зокрема, державні установи. Для того, щоб розрізняти їх, перший вид установи можна позначати терміном "заклад". Отже, товариства — це юридичні особи, створені з метою задоволення потреб своїх членів. Установи — юридичні особи, створені для задоволення потреб третіх осіб, мета яких не може бути змінена засновником. Погоджуємося з Я.М. Шевченко, що поділ юри-

дичних  осіб на корпорації і установи (в  традиційному розумінні) дещо застарів¹. Це, насамперед, наукова класифікація, яка характеризує різні групи організаційно-правових форм юридичних осіб за їх внутрішнім устроєм. Зберігати в Україні такий поділ юридичних осіб потрібно лише за умови встановлення чітких критеріїв цієї класифікації.

  Класифікація  за елементами організаційно-правової форми. Крім поділу юридичних осіб на публічні і приватні, товариства і установи, важливим видається їх поділ за елементами організаційно-правової форми. Така класифікація дозволяє комплексно охарактеризувати різні види юридичних осіб, які мають одну або декілька спільних рис. Організаційно-правова форма, нагадаємо, визначається шістьма елементами: метою, складом учасників, мінімальною вартістю майна, правами та обов'язками учасників, організацією управління, умовами відповідальності юридичної особи та її учасників. За кожним з цих елементів можна виділяти групи та підгрупи юридичних осіб.

  Відповідно  до ст.ст. 84, 85 ЦК залежно від мети приватні юридичні особи, створені у формі товариства, поділяються на підприємницькі і непідприємницькі. За цим критерієм розмежовуються не всі юридичні особи, а лише товариства. Щодо установ він не застосовується. Як основний критерій класифікації юридичних осіб цей критерій запроваджений в ЦК Російської Федерації. Відповідно до ст. 50 ЦК РФ комерційними юридичними особами є організації, для яких отримання прибутку є основною метою їх діяльності. Ця мета полягає не лише в розподілі між партнерами прибутку, отриманого в результаті діяльності компанії. В сучасній доктрині під метою отримання прибутку потрібно розуміти не намір розподілити її між учасниками (збагатитися), а швидше турботу про уникнення збитків або ефективну та небезоплатну економічну діяльність². Некомерційні організації — ті, для яких отримання прибутку не є основною метою і які не розподіляють отриманий прибуток між учасниками. Погоджуюся з С. Залеським, що такий поділ юридичних осіб дає можливість забезпечити чітке спрямування суспільної, благочинної та іншої подібної діяльності через спеціальну правоздатність некомерційних організацій³.

  В Україні теж фактично застосовується такий поділ юридичних осіб, але законодавство не містить термінології "комерційний — некомерційний". Зокрема у п. 7.11.1 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" йдеться про неприбуткові організації та установи. Для позначення комерційних юридичних осіб застосовуються терміни "юридична особа, що має на меті одержання прибутку", "підприємницька організація", "юридична особа — суб'єкт підприємницької діяльності" та ін. Така класифікація має важливе практичне значення, оскільки мета юридичної особи безпосередньо впливає на її правовий статус. Ось лише деякі відмінності між підприємницькими і непід-приємницькими юридичними особами (незалежно від їх конкретної організаційно-правової форми):

  1) порядок оподаткування і звітності. На відміну від під 
приємницьких юридичних осіб, частина доходів неприбуткових 
організацій не підлягають оподаткуванню;

  2) формування статутного капіталу. Для створення підприєм 
ницьких юридичних осіб закон, як правило, встановлює вимоги 
до статутного капіталу та порядку його формування. Непід- 
приємницькі організації, за загальним правилом, створюються 
без статутного капіталу;

3. порядок голосування у вищому органі юридичної особи. Кількість голосів, належних члену підприємницької організації, визначається, як правило, розміром внеску до статутного капіталу, хоч є і винятки (наприклад, виробничий кооператив). Основний принцип голосування в непідприємницьких організаціях: одна людина — один голос;
4. права засновників, учасників, членів. В підприємницьких юридичних особах засновники мають право на участь в управлінні та отриманні прибутку. В непідприємницьких організаціях засновники мають лише право на участь в управлінні. Доходи або майно неприбуткових організацій, за деякими винятками, не підлягають розподілу між їх засновниками або учасниками та не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого засновника або учасника такої неприбуткової організації, її посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи);

  5) умови припинення юридичної особи. У разі ліквідації непри 
буткової організації її активи мають бути передані іншій непри 
бутковій організації відповідного виду або зараховані до доходу 
бюджету. Майно підприємницької юридичної особи, що 
залишилось після задоволення претензій усіх кредиторів, ви 
користовується за вказівкою власника або розподіляється між 
учасниками у порядку і на умовах, передбачених законом.

  За  другим елементом організаційно-правової форми, складом засновників юридичні особи можна поділити на такі, що:

1. створені одним засновником;
2. створені кількома засновниками.

  Підвидом  цієї класифікації є поділ юридичних  осіб залежно від особи засновника на такі, що створені:

1. фізичними особами (наприклад, приватні підприємства, об'єднання громадян),
2. юридичними особами (наприклад, дочірні підприємства, об'єднання підприємств);
3. державою в особі уповноваженого органу управління (наприклад, казенні підприємства);
4. змішані (різними суб'єктами).

  Це  подібно до поширеної класифікації юридичних осіб за формами власності  на приватні, колективні, державні, змішані.

  За  способом організації управління, можна  виділити групи юридичних осіб, які мають:

1. триланкову систему органів у складі вищого, виконавчого і ревізійного органу (акціонерні товариства, товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю, об'єднання громадян);
2. дволанкову систему органів у складі вищого та виконавчого органу (державні та комунальні підприємства, повні та командитні товариства, установи);
3. одноланкову систему органів у складі лише вищого органу (приватне підприємство).

  За  характером прав та обов'язків засновників  виділяються юридичні особи, щодо яких:

1. всі засновники (учасники) мають майнові (право на одержання частини прибутку) і організаційні (право на участь в управлінні) права (акціонерні товариства, товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю, повні товариства, приватні підприємства);
2. частина засновників має майнові і організаційні права, а частина — лише майнові (командитні товариства);
3. засновники не мають майнових прав, але мають організаційні (об'єднання громадян);
4. засновники не мають ні майнових, ні організаційних прав (установи).