Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Апреля 2012 в 23:09, научная работа
У роботі з практичної точки зору прокоментовано основні положення законодавства та судової практики з питань корпоративних відносин, висвітлені найважливіші проблеми сучасного корпоративного права України. Видання зацікавить насамперед адвокатів, нотаріусів, суддів, юрисконсультів, а також керівників господарських товариств, акціонерів, викладачів та студентів.
Теорія фікції створена на Грунті протиставлення явищ різного порядку: людини — природної істоти, юридичної особи — соціального явища. Вона мала великий вплив на формування законодавства європейських країн (Кодексу Наполеона, Німецького цивільного уложення) і сьогодні домінує в країнах англосаксонської системи права. В США вона дістала вияв у відомому прецеденті, створеному в XIX столітті головою Верховного Суду США Д. Маршаллом у справі "Довірителі Дартмос Коледж до Вудварда": корпорація — це штучне утворення, невидиме, невідчутне та існуюче лише з точки зору закону3.
В сьогоднішніх умовах теорія фікції вже не видається такою беззаперечною та всеосяжною, як це було в середині XIX ст. За її допомогою важко обґрунтувати явочний порядок виникнення більшості юридичних осіб, який був запроваджений у європейських країнах ще в XIX ст., їх самостійну майнову відповідальність, вона не придатна для пояснення суті установ.
Другою за часом виникнення стала "теорія персоніфікованого майна", основні положення якої сформульовані Алоїзом Брінцем в роботі "Пандекти" (1873). Він стверджував, що визнавати існування особливого фіктивного суб'єкта права поряд з реальною особою є зайвим. Але існують безсуб'єктні права,
коли майно або певна мета самі групують навколо себе юридичні відносини, виявлення та використання яких в ім'я цієї мети покладається на певних осіб1. Словосполучення "юридична особа" — це синонім комплексу майна, призначеного для досягнення певної мети.
Розуміння юридичної особи за А. Брінцем подібне до сучасного розуміння суті підприємства як цілісного майнового комплексу. Він вперше акцентував увагу на значенні майнових ознак для існування юридичних осіб, сформулював висновок про те, що право лише визнає особу, не створюючи її. У модифікованому вигляді ця теорія застосовується і в сучасних умовах. Про це свідчить тенденція визнання підприємств суб'єктами права, характерна для окремих країн Західної Європи2. Проте вищезгадана теорія неспроможна пояснити природу усіх юридичних осіб. З самої її назви очевидно, що вона не може бути застосована до юридичних осіб, створення та існування яких допускається й без майна. Серед таких політичні партії, громадські організації, професійні спілки, навіть деякі види підприємств. З позицій цієї теорії важко також пояснити суть юридичних осіб, які мають загальну правоздатність, а отже і не мають чітко визначеної мети. Нарешті, існування безсуб'єктних прав не відповідає сучасному розумінню суб'єктивного права як юридично захищеного інтересу конкретної особи (суб'єкта).
Подальшим кроком у розвитку вчення про юридичну особу стала "теорія інтересу", найбільш яскравим представником якої буй IV фон Ігріиг. Він виходив з того, що справжнім суб'єктом може бути лише гой, в чиїх інтересах існує право. Суб'єктивне прано і іпхищепий юридично інтерес і його суть полягає в користуванні певними благами. Саме тому суб'єктами права можуть буї'и лише живі люди, інтереси яких захищаються законом. Але оскільки користувачі благ змінюються, то законодавство створило абстракцію, названу юридичною особою, яка являє собою лише форму відношення користувачів до інших осіб в цивільному обігу3. Юридична особа — лише спосіб існування правових відносин справжніх суб'єктів. Такими є ті реальні особи, в інтересах яких існують пов'язані з юридичною особою правовідносини. В корпораціях такими є члени, в ус-
тановах — ті, для кого вона створена. Цілі юридичних осіб — це ті самі інтереси людей, тільки спільні для певної групи, їх діяльність — це діяльність членів юридичної особи або їх представників, їх воля — це воля окремих особистостей. У зв'язку з цим тотожні інтереси групи осіб розглядаються як одне ціле, як один інтерес, а сама група — як один суб'єкт, юридична особа. Правосуб'єктність юридичної особи — це лише технічний прийом, що спрощує взаємовідносини зацікавлених при цьому осіб1.
Погляд на цю категорію крізь призму інтересів тих чи інших груп осіб дозволяє найбільш чітко визначити її соціальну суть, розгледіти тих осіб, які отримують певні вигоди від її діяльності. Одна з основних тез теорії про те, що мета юридичної особи обумовлена цілями її членів, залишилася неспростова-ною. Ієрінг показав залежність юридичної особи від осіб, які її складають, пов'язав її з інтересами конкретних людей, а тому найбільш правильно розкрив її соціальну суть.
Має ця теорія і слабкі місця. Правий Д. Мейєр, який вбачає основну помилку цієї теорії в тому, що суб'єктом прав визнається не той, кому ці права приписуються, а той, хто ними користується2. Ієрінг, як і Савіньї, реальність суб'єкта тлумачив з натуралістичних позицій, вважаючи лише людину єдиним справжнім суб'єктом. Саме тому його теорія належить до фікційних.
У розвиток теорії інтересу виникла "теорія посадового і товариського майна", основоположниками якої вважають Е. Гельдера і Ю. Біндера. Теорія посадового майна пояснювала суть установ, теорія товариського майна — підприємницьких товариств. Гельдер виходив з того, що здійснювати юридичну владу можуть лише дієздатні особи, посадові особи, а тому майно установи — посадове майно, що перебуває в управлінні керівництва установи. Свою владу останні використовують не в своїх інтересах, а в інтересах інших осіб3.
На відміну від майна установ, майно підприємницьких корпорацій — спільне товариське майно її членів, а не індивідуальне майно кожного з них. Майно юридичної особи належить особам, які є органами цієї юридичної особи. Воно відокремлене
від їх особистого майна. Права, які походять з цього майна, використовуються лише в тих цілях, для яких створена юридична особа. Отже, суб'єктом права є не сама юридична особа, а її представники — органи, оскільки лише вони можуть виражати волю, а суть суб'єктивного права полягає саме у волевиявленні. Як зазначає С.М. Братусь, юридична особа за Гельдером — технічний засіб для позначення посадового або товариського майна, персоніфіковане юридичне відношення1. Отже, і тут має місце фікція.
Теорія посадового і товариського майна сфокусувала свою основну увагу на поясненні суті установ. Основним її недоліком є застосування різних підходів до пояснення природи товариств та установ. Цю теорію можна поділити на дві окремі. Вони хоч і об'єднані єдиними засадами, але пояснюють природу різних видів юридичних осіб. Через таку подвійність ця теорія не може вважатися повноцінною. Існує у ній і внутрішня суперечність: майно установ є посадовим і управляється її керівниками, натомість у товариствах, в яких також є органи управління (керівники), власниками визнаються не вони, а члени товариств. Це свідчить про те, що в сучасних умовах теорія посадового і товариського майна неспроможна пояснити суть юридичної особи.
Французька юридична наука збагатила вчення про юридичну особу "теорією колективної власності", основними представниками якої є Планіоль, Бертелемі. Як зазначає С.М. Братусь, суть юридичної особи вони вбачали у природі власності, що покладена в її основу. На відміну від часткової власності, яка є різновидом приватної, колективна власність є особливим станом власності, заснованим на добровільному чи примусовому об'єднанні фізичних осіб. Юридична особа — лише засіб, покликаний спростити управління цим майном, форма (прийом) колективного володіння майном2.
Теорія Планіоля базується на висновках Ієрінга, оскільки так само виходить з примату інтересів осіб, для яких функціонує юридична особа, так само справжнім суб'єктом вважає лише людину, а тому є фікційною. Заслугою Планіоля можна вважати обгрунтування особливої природи майна юридичної особи. Ідея колективної власності, створена представниками буржуазної, як колись говорили, юридичної науки, знайшла застосування і в радянській правовій системі. Більше того, вона настільки міцно
в ній вкорінилася, що колективну власність почали вважати вітчизняним здобутком. З переходом економіки на ринкові засади всі правові інститути радянської системи почали докорінно переглядатися. Не оминули і колективну власність. Термін "колективна" для власності юридичних осіб не завжди виправданий, особливо тих, які не створюються колективом, але потреба в існуванні спеціального режиму власності юридичних осіб беззаперечна.
Незважаючи на позитивні сторони, теорія колективної власності не може бути використана для пояснення суті усіх тих юридичних осіб, які створюються одним засновником. Як і теорія цільового майна, теорія колективної власності не підходить для юридичних осіб, створення та існування яких не пов'язується з майном.
На відміну від інших фікційних теорій, "позитивістська теорія", автором якої вважається Рюмелін, не намагається пояснити суть юридичної особи. Як зазначає С.М. Братусь, вона розглядає юридичну особистість як створений правопорядком центр прив'язки прав та обов'язків. На думку Рюмеліна, права та обов'язки можуть бути поєднані з будь-яким поняттям та ім'ям. Поняття юридичної особи полягає в тому, що воно є самостійним опорним пунктом, з яким майно знаходиться в певному зв'язку1. З точки зору позитивістської теорії, юридична особа — лише назва, з якою закон пов'язує певні майнові права та обов'язки. Позитивісти відмовляються від пояснення соціальної суті суб'єкта права.
Цінним у позитивістській теорії є акцентування уваги на значенні закону для існування юридичної особи. Якщо Савіньї та його послідовники вважали юридичну особу фікцією, то позитивісти — правовим поняттям.
У розвиток позитивістської концепції виникла "нормати-вістська теорія", основоположниками якої вважаються Кельзен, Ганс Вольф. Для Кельзена юридична особистість — це лише штучний розумовий засіб, персоніфікація норм, які регулюють поведінку однієї людини або багатьох людей. Реальними є лише індивідуальні людські волі та інтереси, оскільки вони є психічними станами. Тому фіктивним є тлумачення юридичної особи як реального явища, прирівнювання індивідуально-психологічної волі органу юридичної особи до юридично "спільної волі", ототожнення сукупності осіб, зведення їх в єдність, пере-
творення їх на особистість. Як стверджує Вольф, юридична особа — не фікція і не реальна особистість, а юридична конструкція, ідеальний, розумовий зв'язок юридичних фактів, відносин, норм. Вона не є ні фікцією, ні створінням держави. Юридична особа — завжди суб'єкт в юридично-технічному сенсі слова, але жодна з її ознак не може виправдати її аналогії з людьми як суб'єктами права1.
Нормативістська теорія не пояснює соціальної суті юридичної особи, не досліджує, які відносини вона виражає, зводячи її зміст до комплексу норм.
Другу групу теорій складають реалістичні, найбільш яскравою серед яких є "органічна (теорія соціальних організмів)". Основна ідея цієї теорії була закладена в працях Безелера, проте до цілісного рівня його погляди були розвинуті німецьким вченим Отто Гірке та французами Р. Салейлем, Л. Мішу. З точки зору органічної теорії, юридичні особи — не фікції, а живі соціальні організми, які наділені своєю особливою, самостійною волею, почуттями, бажаннями, корпоративною честю2. О. Гірке зазначав, що всі колективні утворення, що задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними особами, суб'єктами права, тому що право визнало їх. Як суб'єкт права юридична особа здатна формувати та виявляти самостійну волю, яка визначається метою, заради якої створена юридична особа. Воля союзної особи виражається індивідами, які є її органами. Між колективним утворенням та її органом немає жодного прлнонідношення, оскільки вони становлять єдину особу. Це представлення цілого через частину3.
О. Гірке чітко підкреслив, що субстратом юридичної особи г люди, що знаходиться н певних відносинах між собою. Тому юридична особа гак само реальна, як і особа фізична. З точки зору органічної теорії, юридичній особі надають властивості суб'єкта права не тому що прирівнюють її до людини, а в силу того, що юридична особа — існуючий організм зі своєю особливою волею, що виражається через його органи. Вчення О. Гірке обгрунтувало явочний порядок виникнення юридичних осіб та визнання їх загальної правоздатності.
Основний недолік вчення О. Гірке полягає у біологізації реальної союзної особи. Це побачили і виправили його послідов-
ники — Мішу та Салейль, які юридичну особу розглядали як суспільне утворення. Критикувалася органічна теорія і з тих позицій, що юридична особа може визнаватися і там, де немає соціального організму: університет залишається юридичною особою без студентів і викладачів; для створення установи достатньо великої пожертви або урядового дозволу1. Дійсно, виникнення і припинення юридичної особи не завжди залежить виключно від людського субстрату. Тому органічна теорія не може пояснити усі прояви існування юридичних осіб.
Незважаючи на недоліки, О. Гірке чітко сформулював положення, які згодом набули загального визнання і навіть трансформувалися в норми права. До основного здобутку його вчення слід віднести визнання юридичної особи як реально існуючої організації. В працях О. Гірке також вперше здійснена спроба аналізу взаємовідносин між юридичною особою та її членами (корпоративні правовідносини), правове становище органів юридичної особи, умови їх діяльності, відмінності органів від представників. Органічна теорія вперше визнала, що не лише людина є суб'єктом прав. Суб'єкт права, як фізична, так і юридична особа, — соціальна, а не органічна реальність. З таких позицій категорія суб'єкта права розуміється і в сучасній юридичній науці. Тому органічна теорія, на наш погляд, є найбільш обґрунтованою концепцією юридичної особи, хоч і не може бути застосована з причин, що наводилися вище.