Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Апреля 2012 в 23:09, научная работа
У роботі з практичної точки зору прокоментовано основні положення законодавства та судової практики з питань корпоративних відносин, висвітлені найважливіші проблеми сучасного корпоративного права України. Видання зацікавить насамперед адвокатів, нотаріусів, суддів, юрисконсультів, а також керівників господарських товариств, акціонерів, викладачів та студентів.
— наявність винагород та покарань за участь (неучасть) у справах організації1.
Говорячи про суть організації, А. Пригожий зазначає: організація — це цільова спільність2. Отже, визначальною рисою організації як такої є її орієнтованість на досягнення певної мети. Все інше — власні ресурси, структура, функціональний розподіл — підпорядковані меті організації і нею визначаються. Організація — це система взаємозв'язків між особами, а не звичайне їх об'єднання. В такому значенні цей термін вживається в соціології.
Термін "організація" використовується також і в юриспруденції. Легальне поняття юридичної особи безпосередньо визначається через цю категорію. Але на відміну від соціології, спеціальним дослідженням цього поняття юриспруденція не займається. Видається, що термін "організація" повинен мати однакове значення як в соціології, так і в інших науках, в тому числі в юриспруденції. Для цього є всі підстави. Тому висновки щодо організацій, зроблені соціологами, можна перенести і в правову площину.
В юридичній науці досить поширеним є тлумачення організації як певним чином організованого колективу. Коли ж законодавство поступово почало допускати існування, а потім і створення юридичних осіб однією особою (компаній однієї особи), як західні, так і вітчизняні вчені стикнулися з необхідністю перегляду критерію колективності як однієї з головних ознак юридичної особи.
Законодавець не визначає терміна "організація" і тим більше не пов'язує його з колективом. Існують організації, що не мають статусу юридичної особи (наприклад, філії комерційних банків), а також юридичні особи, що не мають ознак організації в традиційному розумінні (приватні підприємства). Отже, юридична особа не завжди проявляється через колектив.
Вважаю, що організація виникає не тоді, коли відбувається об'єднання осіб (утворюється колектив), а тоді, коли визначається її мета та форма. При створенні акціонерного товариства однією особою законодавець допускає потенційну можливість збільшення кола акціонерів за рахунок придбання акцій іншими особами. Мета та форма цієї організації при цьому залишаються незмінними і визначаються не кількістю засновників, а обраною формою організації.
В свою чергу, форма організації — це спосіб взаємодії зацікавлених в її діяльності осіб, їх права та обов'язки, порядок управління, внутрішній устрій. Кількість осіб, які входять до складу організації, може змінюватися, але її форма від цього не залежить.
Таким чином, організація — це створена для досягнення певної мети форма взаємодії зацікавлених осіб. Таке визначення відповідає колективній природі більшості організацій, оскільки об'єднання осіб як раз і свідчить про те, що така взаємодія відбулася.
Кожна юридична особа завжди є організацією, тому що в будь-який момент свого існування вона має визначену мету, заради якої зацікавлені особи об'єднуються відповідно до відомої всім їм форми цієї організації. Організаційна структура (організаційна єдність) юридичної особи (поділ на підрозділи, посади) є похідною і визначається потребами управління та обраною формою.
В основі будь-якої організації, на відміну від інших видів груп (об'єднань), завжди лежить суб'єктивний фактор — мета, яка формується під впливом потреб та інтересів. Ці інтереси досить різноманітні, що зумовлює існування великої кількості організацій. Не всі вони визнаються суб'єктами права, а лише ті, які мають правомірні (легальні) цілі. Нелегальні організації, хоч і є реальними учасниками суспільних відносин, суб'єктами права не визнаються. Закон не охороняє права таких організацій, як не охороняє і окремий протиправний інтерес (або сукупність інтересів) її членів.
Всі організації, які існують в суспільстві, залежно від їх узгодженості з правопорядком можуть бути поділені на легальні і нелегальні. Легальні організації переслідують правомірну мету, тобто таку, що не суперечить правопорядку. Нелегальні організації — це організації, котрі переслідують неправомірні цілі. Як наслідок, всі дії, спрямовані на досягнення такої мети, будуть неправомірними, незалежно від способу об'єктивного вираження таких дій. Зовнішньо правомірні дії, спрямовані на досягнення неправомірної мети, є неправомірними.
Прикладами нелегальних організацій можуть бути злочинні угруповання, банди, незаконні воєнізовані формування, організації, що ставлять за мету зміну суспільного ладу антикон-ституційними шляхами тощо. Такі організації є учасниками суспільних відносин, проте знаходяться поза законом. Мета їх діяльності суперечить закону, вони реалізують протиправний інтерес (або сукупність інтересів) своїх членів. Як наслідок,
такі організації не можуть бути визнані суб'єктами правовідносин, за ними не визнається правосуб'єктність.
Легальні організації можуть створюватися в усіх сферах суспільного життя і для реалізації будь-якого правомірного інтересу. Різноманітність суспільних відносин зумовлює і різноманітність організацій. Залежно від конкретної сфери суспільних відносин визначаються організації, які є домінуючими їх учасниками. Наприклад, організаціями — учасниками політичних суспільних відносин є трудові колективи, політичні партії, громадські рухи. Учасниками релігійних суспільних відносин є церква, церковні громади тощо. Учасниками економічних суспільних відносин є юридичні особи (підприємства, господарські товариства тощо), органи державного управління, держава.
Легальність організації не залежить від дотримання якихось юридичних процедур. Важливо лише, щоб мета організації не суперечила закону.
В свою чергу, серед легальних організацій можна виділити два їх типи: нелегалізовані і легалізовані. Нелегалізовані легальні організації — організації, які переслідують правомірні цілі, але в силу закону не потребують легалізації (легалізації не передбачено) або члени таких організацій не вбачають за необхідне вдаватися до процедури легалізації. Прикладом таких організацій можуть бути релігійні громади, страйкові комітети, комісії, секції, різні неформальні об'єднання (організації прихильників певного виду мистецтв, спорту). їх існування є правомірним, легальним і без легалізації.
Законодавством можуть передбачатися випадки, коли певний тип легальних організацій повинен бути обов'язково легалізований. Так, ст. 14 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян" передбачає, що діяльність об'єднань громадян, які не легалізовані, є протизаконною. Ця норма встановлює не лише обов'язок легалізуватися, але й презумпцію протизаконності діяльності нелегалізованого об'єднання, яка, на мій погляд, є безпідставною і суперечить конституційному праву на свободу об'єднань. Фактично, встановлюючи таку презумпцію, держава виходить із припущення про протиправність мети людей, які об'єдналися. Це не відповідає сучасним реаліям, потребам розвитку громадянського суспільства і свідчить про поліцейський характер цієї норми.
Вважаю, що уникнення легалізації не робить саму організацію нелегальною. Вона лише не визнається державою учасником суспільних правовідносин, внаслідок чого не набуває право-суб'єктності. Проте організація залишається організацією в тому
розумінні,
що залишається спільний для членів
організації правомірний
Якщо мета організації може бути досягнута лише шляхом участі у суспільних правовідносинах, легалізація необхідна. Вона є передумовою участі організації у таких відносинах. У випадку уникнення легалізації організація не зможе реалізувати мету, заради якої вона створювалася.
З наведеного можна зробити такі висновки. По-перше, легалізації підлягають лише легальні організації, тобто ті, які переслідують правомірну мету.
По-друге, легалізації підлягають організації, які можуть реалізувати свою мету лише шляхом вступу у правовідносини з іншими особами, які не належать до кола членів цієї організації. Для взаємовідносин між членами організації і організацією взагалі (внутрішні взаємовідносини) наявність у організації правосуб'єктності не відіграє істотного значення.
По-третє, в більшості випадків легалізація пов'язується з визнанням за організацією статусу юридичної особи. Це чітко прослідковується у ст. 87 ЦК: юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Такий взаємозв'язок реєстрації і статусу юридичної особи містить і ч. 2 ст. 14 Закону "Про об'єднання громадян": у випадку реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи. Легалізація відбувається шляхом повідомлення про заснування або шляхом здійснення державної реєстрації. Статус юридичної особи виникає у організації лише в другому випадку. Це свідчить про те, що засновники організації вправі самостійно визначати, в якій сфері суспільних відносин і якими шляхами буде діяти організація, чи потрібний створюваній ними організації статус юридичної особи.
По-четверте, змістом легалізації є не надання правосуб'єктності, а визнання правосуб'єктності за організацією. Не держава визначає зміст правосуб'єктності організації. Вона лише стверджує її, контролює правомірність задекларованої мети організації та шляхів її здійснення. Джерелом правосуб'єктності організації є її засновники.
Кожна легальна організація утворюється навколо правомірного інтересу, для спільної (колективної) реалізації цього інтересу. Інтерес є визначальним при аналізі процесу створення будь-яких організацій. Інтерес — саме та сила, першопричина, яка
зумовлює об'єднання людей. В свою чергу, об'єднання осіб є лише формою реалізації належного їм інтересу (права). Коло можливих правомірних інтересів особи широке і не вичерпується лише тими, які закріплені законодавством. Законодавство закріплює лише основні з них.
Створюючи легальну організацію, її засновники, так би мовити, "проектують", переносять частину своїх прав на організацію. Причому не всіх, а лише тих, які пов'язані із реалізацією спільного для всіх інтересу. Організація завжди буде обмежена метою свого створення, яка була визначена засновниками. Вона не матиме іншої правосуб'єктності, крім тієї, якою її наділили засновники, її існування завжди буде підпорядковане визначеній меті. Як вдало висловилася Г. Пронська, підприємства мають службове призначення щодо своїх засновників1.
Цей висновок у свій час був обгрунтований в радянській юридичній літературі щодо добровільних об'єднань громадян, але мені видається, він має загальний характер. Сутнісна ознака об'єднання — те, що через нього громадяни реалізують свої права, наявність та гарантування яких визначається радянською демократією. Силою, що приводить в рух весь механізм організації, є спільний інтерес та внутрішня організаційна дисципліна, що базується на ньому2. Таким чином, правий Ю.Б. Фогельсон говорячи, що діяльність організацій, в тому числі юридичної особи — це така діяльність людей, за якої утворюється єдність актів поведінки людей для досягнення певної мети, або інакше: діяльність організацій — одна з форм діяльності людей3.
Правозастосовна практика останніх років підтверджує правильність таких висновків. Все частіше практичні органи ро илядаїоті. правовий статус організацій, насамперед юридичних осіб, і точки зору конституційних норм про права та свободи людини. Конституції окремих держав прямо поширюють права і свободи людини на юридичних осіб. Вперше це було зроблено у Конституції ФРН, ст. 19 якої проголосила, що основні права поширюються також на юридичних осіб ФРН, якщо ці права, по суті, можуть бути до них застосовані4. Схожу норму
містить ст. 9 Конституції Естонської республіки: права, свободи та обов'язки поширюються на юридичних осіб остільки, оскільки це узгоджується із загальними цілями юридичних осіб та суттю таких прав, свобод та обов'язків"1.
Більшість конституцій ще не містять подібної норми, але тлумачення змісту основних прав та свобод людини і громадянина здійснюється, в основному, на користь поширення цих прав і на юридичних осіб. Показовим у цьому плані є рішення Конституційного Суду Російської Федерації від 17 грудня 1996 р. При розгляді скарги учасників товариства з обмеженою відповідальністю "МКМ ЛТД" стосовно стягнення з юридичної особи недоїмок, штрафів у безспірному (позасудовому) порядку, суд повинен був відповісти на питання: чи поширюється на юридичних осіб глава 2 Конституції Російської Федерації "Права та свободи людини і громадянина". Суд дійшов висновку, що конституційне право людини та громадянина поширюється на юридичні особи у тій мірі, в якій це право за своєю природою може бути до них застосовано. Вони були створені громадянами спеціально з метою спільної реалізації конституційних прав"2.
Аналогічна справа, що розглядалася Конституційним Судом України, була вирішена протилежно. Своїм Рішенням від 4 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) суд оголосив, що ч. 1 ст. 58 Конституції України, яка передбачає, що правові акти не мають зворотної дії, не поширюється на юридичних осіб. Обґрунтовується таке рішення тим, що ст. 58 міститься у розділі II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", в якому закріплені конституційні права, свободи і обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та ч. 2 ст. З Конституції. Положення окремих статей Конституції, в яких насамперед визначається правовий статус церкви і релігійних організацій в Україні (ст. 35), політичних партій та громадських організацій (ст.ст. 36, 37), гарантують їх діяльність через реалізацію прав та свобод людини і громадянина, а саме —