Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

 

  

ознак, що свідчать про відсутність підприємницької  діяльності     і боржника, заява про порушення справи про банкрутство від-     і сутнього боржника може бути подана кредитором незалежно      і від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань.

  Господарський суд у двотижневий строк із дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника виносить постанову про визнання відсутнього боржника банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру і призначає ліквідатором ініціюючого кредитора за згодою останнього.

  У разі виявлення майна відсутнього боржника ліквідатора має бути замінено за клопотанням кредитора арбітражним керуючим, про що господарський суд виносить ухвалу.

  У разі виявлення ліквідатором майна  відсутнього боржника, 
визнаного банкрутом, сума виручки від продажу такого майна 
спрямовується на покриття витрат, пов'язаних з провадженням 
у справі про банкрутство. |

  У разі якщо кредитор не подав до господарського суду клопотання щодо кандидатури арбітражного керуючого (ліквідатора), ухвала господарського суду надсилається державному органу з питань банкрутства, якою зобов'язується протягом семи днів від дати винесення ухвали забезпечити участь у справі ліквідатора з числа працівників державного органу з питань банкрутства.

Ліквідатор  письмово повідомляє про визнання господар-

^   ським судом відсутнього боржника  банкрутом усіх відомих йому

кредиторів  відсутнього боржника, які в місячний строк з дня

одержання повідомлення можуть направити ліквідатору  заяви

з вимогами до банкрута.

  За  клопотанням ліквідатора у разі виявлення ним майна відсутнього боржника, визнаного банкрутом, господарський суд може винести ухвалу про припинення процедури ліквідації, передбаченої цією статтею, і переходу до загальних судових процедур у справі про банкрутство.

  Відновлення правового статусу припиненої юридичної особи. Одним із найбільш складних питань як в теоретичному, так і в практичному плані, є питання про можливість відновлення статусу юридичної особи після її припинення. Можна уявити собі ситуацію, коли процедура ліквідації проведена незаконно, що порушило інтереси кредитора. Як захистити його права щодо ліквідованого боржника?

  За  загальним правилом в момент ліквідації усі права та обов'язки суб'єкта, що ліквідується, припиняються. Тому можна  вважати, що незалежно від того, чи мали місце порушення в

 

  

процесі ліквідації, обов'язки ліквідованої юридичної  особи припинилися.

  На  думку С. Тенькова, порушення процедури  ліквідації можуть спричинити скасування або визнання недійсною на вимогу кредиторів ліквідації підприємства та її наслідків¹. Якщо кредитор дізнався про ліквідацію після виключення підприємства з державного реєстру, С. Теньков пропонує визнавати процедуру ліквідації недійсною (визнання недійсними рішень органів, що проводили ліквідацію, та рішень органів, що прийняли рішення про виключення підприємства з державного реєстру, анулювання самого запису про виключення) або, як варіант, визнання недійсним ліквідаційного балансу як правового акта, що констатував відсутність у кредитора обгрунтованих претензій чи відсутність майна для їх задоволення. Вищий господарський суд України в принципі допускає можливість розгляду заяв про визнання недійсними рішень органів, що вже ліквідовані (п. 4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. № 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів"). У цьому разі до участі в справі, на думку С. Тенькова, слід залучати орган, що є правонаступником².

  З цим аргументом важко погодитися, адже істотною ознакою ліквідації є саме те, що правонаступництва не відбувається. У п. 4 вже згаданого роз'яснення Вищого арбітражного суду України зазначено, що відповідачем у справі може бути орган, до компетенції якого віднесено виконання функцій ліквідованого органу. Застосувати це положення до приватних юридичних осіб важко, оскільки вони не виконують функцій інших юридичних осіб. До того ж практично визначити і довести, хто саме виконує функції ліквідованого приватного підприємства, неможливо.

  До 1 липня 2004 р. питання про відновлення ліквідованих юридичних осіб практичного виходу не мало, оскільки не було норми, яка б передбачала таку можливість. Вперше щось подібне з'явилося у ст. 41 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" в якій зазначено, що підставою для внесення до Єдиного державного реєстру запису про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи є постановлення судом рішення щодо скасування державної реєстрації припинення юридичної особи.

 

  

  Встановлено такий механізм скасування державної реєстрації припинення:

1. постановлення судового рішення;
2. направлення судового рішення реєстратору;
3. внесення запису про скасування припинення до реєстру;
4. повідомлення органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування про внесення такого запису для взяття юридичної особи на облік;
5. повідомлення юридичної особи про внесення до Єдиного державного реєстру запису про скасування державної реєстрації її припинення;

 
  

6. проставлення на оригіналі установчих документів та свідоцтві про державну реєстрацію юридичної особи відмітки про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи;
7. видача цих документів (надіслання поштою на адресу місця проживання) одному із засновників (учасників) юридичної особи. Звертаю увагу, що інші документи, які подавалися реєстратору, залишаються у реєстратора.

  Спеціальні  підстави для скасування державної  реєстрації припинення Законом "Про  державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" або іншими нормативними актами не передбачені. Це дає підстави вважати, що такими можуть бути будь-які порушення, допущені під час припинення юридичної особи. Оскільки не встановлено інше, істотність та кількість цих порушень, хто саме їх вчинив та винність правопорушників значення не має.

  Вважаю, що на рівні закону слід було б встановити перелік підстав для скасування державної реєстрації припинення. Слід погодитися із Д. Степановим у тому, що визнання припинення юридичної особи недійсним має бути крайнім заходом. Застосовувати цей захід слід лише тоді, коли порушення, що мали місце під час припинення, є істотними і мають невиправний характер, при цьому для захисту прав інвесторів та кредиторів усі інші можливі засоби захисту вичерпані¹.

  При цьому виходити треба з того, що позивач вправі звернутися з таким позовом лише тоді, коли порушення, на яке він посилається як на підставу своїх вимог, перебуває у безпосередньому причинному зв'язку з порушенням його прав та інтересів.

 

  

  Позивачем за таким позовом може бути будь-яка заінтересована особа. Такими можуть бути учасники, кредитори, працівники. Відповідачем у справі про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи має бути державний реєстратор, оскільки саме він здійснив цю, як виявляється, спірну реєстраційну дію. Оскільки рішення у справі стосується прав та обов'язків осіб, що здійснювали ліквідацію, до участі у справі як третіх осіб на стороні відповідача слід залучати ліквідатора (членів ліквідаційної комісії), які є фізичними особами. Щодо учасників незаконно припиненої юридичної особи, то їх участь у справі залежить від підстав позову. Якщо в обґрунтування позову позивач посилається на порушення, допущені не тільки ліквідатором, а й учасниками, то їх також слід залучити до участі у справі. Такий суб'єктний склад призведе швидше за все до того, що справа буде непідвідомча господарському суду.

  Скасування  державної реєстрації припинення юридичної  особи має наслідком відновлення правового статусу юридичної особи. З цього моменту ліквідований суб'єкт знову стає юридичною особою. Найважливіше в тому, що скасування припинення дозволяє подавати позови вже до самої юридичної особи. Тому позов про скасування реєстрації припинення слід подавати першим.

  Водночас  скасування державної реєстрації припинення не має наслідком скасування інших записів в державному реєстрі і тим більше автоматично не скасовує рішення, на підставі якого відбувалося припинення.

  Якщо  порушення своїх прав позивач  убачає в тому, що вищий орган юридичної особи прийняв незаконне рішення про її припинення, то внаслідок скасування реєстрації припинення це рішення не стає недійсним. Позивачу доведеться подавати ще один позов — про визнання такого рішення недійсним. Об'єднати в одному позові вимогу про скасування реєстрації припинення і про визнання недійсним рішення органу управління юридичної особи позивач не може, оскільки відсутній суб'єкт (юридична особа припинилася).

  Після скасування реєстрації припинення ліквідатор може після усунення порушення знову  звернутися до реєстратора щодо реєстрації припинення в загальному порядку. Однак тут постає питання, як виконати вимоги ч. 1 ст. 36 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" щодо подання передбачених там документів, якщо у ліквідатора на руках є лише оригінали установчих документів та свідоцтва про державну реєстрацію, які йому були видані на підставі п. 4 ст. 41 цього Закону? В цьому випадку ліквідатор

 

  

не  може подати довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків; довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку; довідки відповідних органів фондів соціального страхування про зняття з обліку (хіба що поставити юридичну особу на облік і тут же зняти); довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню.

  При вирішенні цієї проблеми можна було б виходити з того, що Закон "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" не встановлює, коли саме ліквідатор повинен подати ці документи реєстратору. Тому якщо ці документи були подані раніше і знаходяться у реєстратора, то повторно їх подавати не потрібно. Однак таке тлумачення не може запобігти ситуації, коли юридична особа фактично відновила свою діяльність, стала на облік в ДПІ як платник податків (перевірити це державний реєстратор не може), а реєстратору подає інформацію, що жодних таких дій не було. З огляду на зазначене вважаю, що у разі повторного звернення ліквідатора щодо реєстрації припинення юридичної особи йому слід подавати усі ті документи, які передбачені ч. 1 ст. 36 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців".

  Недобросовісна  реорганізація юридичної  особи. Реорганізація юридичної особи може спричинятися різними обставинами, але найпоширенішим її мотивом є перерозподіл активів. Якщо реорганізація здійснюється з метою ухилення від виконання зобов'язань або ускладнення їх виконання, то така реорганізація має ознаки недобросовісної. Д. Степанов вважає, що такі дії є однією з форм зловживання правом — правом на проведення реорганізації'. Реорганізація в такому випадку може залишатися в силі, але наслідки, які вона спричинила, повинні кваліфікуватися виходячи із зловживання правом, що мало місце.

  Реально недобросовісна реорганізація проводиться  з метою передачі майна іншій  організації, яка б не відповідала  в повному обсязі за зобов'язаннями реорганізованої юридичної особи. Зловживання правом на реорганізацію фактично прикриває дії щодо передачі майна від однієї особи до іншої.

  Постає  питання, як захищатися кредитору від  таких недобросовісних дій? Якщо узагальнити, то для захисту своїх прав під час реорганізації кредитори використовують:

 

  

• позов про  визнання роздільного балансу недійсним в частині обсягу розподілених прав та обов'язків. При цьому позивачі посилаються на те, що роздільний баланс — це акт органу управління юридичної особи. Спірність цієї тези зумовлюється тим, що правова сутність роздільного балансу законом не визначена;

• позов про визнання недійсною реєстрації новостворених юридичних осіб. Наслідок — їх ліквідація. Однак факт ліквідації юридичної особи, до якої перейшли активи, сприятиме передачі цих активів засновникам (учасникам), а не кредиторам;

• позов про визнання недійсним рішення про затвердження роздільного балансу як такого, що прийнятий з порушенням інтересів кредиторів;

  — позов про визнання недійсною реорганізації юридичної 
особи. При цьому позивач намагається довести, що реоргані 
зація — це правочин. Така практика не знаходить підтримки в 
судах, оскільки реорганізація юридичної особи утворює склад 
ний юридичний склад, пов'язаний з прийняттям рішення про 
реорганізацію загальними зборами, визначенням обсягу право- 
наступництва у зв'язку із затвердженням роздільного балансу, 
передачею майна, майнових прав, обов'язків та реєстрацією 
новоствореної юридичної особи;

  — позов про визнання недійсними дій щодо передачі майна 
в процесі реорганізації. Д. Степанов вважає, що кваліфікувати 
як правочин слід не реорганізацію, а окремі дії щодо передачі 
майна в процесі реорганізації. Особи, які здійснили недобро 
совісну реорганізацію, повинні позбавлятися права посилатися 
в обґрунтування правомірності передачі майна на те, що воно 
передавалося в порядку здійснення акту правонаступництва під 
час здійснення реорганізації. В той час визнання дій щодо пере 
дачі майна під час недобросовісної реорганізації правочинами 
дозволяє застосовувати до них норми ЦК про недійсність право- 
чинів, визнавати такі правочини недійсними та здійснювати 
реституцію¹. Однак такий висновок видається хибним, оскіль 
ки реорганізація є формою припинення юридичної особи, а не 
правочином.