Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

В одній із справ судова колегія в цивільних справах Вер­ховного Суду України визнала достатньою підставою для виз­нання установчих документів недійсними затвердження стату­ту неповноважним органом, відсутність підписів засновників на установчому договорі.

Так, у листопаді 1997 р. Ж. та інші звернулися до суду із позовом до К., а також до Уманської районної державної адміністрації про визнання установчого договору, статуту АТЗТ "Пугачівка" та його державної реєстрації недійсними. Позивачі зазначали, що установчим договором від 1 серпня 1996 р. членами КСП "Пугачівка" було створено АТЗТ з та­кою ж назвою і тоді ж затверджено його статут. 2 вересня 1998 р. це АТЗТ було зареєстровано в Уманській районній державній адміністрації. Посилаючись на те, що установчий договір і статут затверджувалися членами КСП, а не АТЗТ, і що їх зміст не відповідає волевиявленню засновників, пози-., вачі просили визнати недійсними установчий договір і статут АТЗТ від 1 серпня 1996 р. та державну реєстрацію останнього.

Рішенням Черкаського обласного суду від 21 травня 1998 р. позов було задоволено.

У касаційній скарзі К. просив рішення скасувати і направити справу на новий розгляд, посилаючись на те, що суд неповно з'ясував дійсні обставини справи, під час її роз­гляду порушив вимоги ст.ст. 15, 22, 143, 168 ЦПК і не врахував інтересів господарства. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу залишила без за­доволення з таких підстав.

Судом установлено, що 2 вересня 1996 р. Уманською районною державною адміністрацією КСП "Пугачівка" було перереєстровано на АТЗТ з тією ж назвою. Однак при ство­ренні останнього були порушені вимоги Закону "Про госпо­дарські товариства". 1 серпня 1996 р. було проведено загальні збори членів КСП, на яких дійсно розглядалося питання про необхідність реорганізації підприємства. На них і було затверджено статут АТЗТ, хоча це є компетенцією установ­чих зборів господарського товариства. Відомостей про кіль­кість акцій, їх номінальну вартість і види в статуті немає. Установчий договір, в якому зазначено, що він затверджений 1 серпня 1996 р., засновниками АТЗТ не підписувався.

За таких обставин суд, перевіривши доводи сторін, про­аналізувавши зібрані докази і давши їм належну правову оцінку, дійшов правильного висновку про те, що установчий договір і статут АТЗТ "Пугачівка", які були подані під час перереєстрації КСП, не були прийняті та затверджені в уста­новленому законом порядку, тому ця перереєстрація підлягає скасуванню1.

Постановою від 31 липня 2000 р. у справі № 04-1/5-20/90 Вищий арбітражний суд України визнав недійсними установчі документи, оскільки на конференції, на якій було прийняте рішення про перереєстрацію колективного підприємства у відкрите акціонерне товариство, не було відповідного кворуму для проведення зборів. Рішенням арбітражного суду Дніпро­петровської області від 26 квітня 2000 р. позов задоволений, визнані недійсними установчі документи ТОВ "Д.", що за­реєстровані виконкомом Дніпропетровської міської ради 26 липня 1999 р., скасована державна реєстрація змін, внесених до статуту колективного підприємства "Д.", зареєстровані ви­конкомом Дніпропетровської міської ради 22 липня 1999 р. і визнане недійсним свідоцтво про реєстрацію (перереєстра­цію) ТОВ "Д.", видане виконкомом Дніпропетровської міської ради 26 червня 1999 р.

Таке рішення прийняте з посиланням на те, що на конференції, на якій було прийняте рішення про перере­єстрацію колективного підприємства у відкрите акціонерне товариство, не було відповідного кворуму для проведення зборів.

Голова арбітражного суду Дніпропетровської області здійснив нагляд у справі і постановою від 6 червня 2000 р. вказане рішення залишив без зміни з тих самих підстав.

Заявник вважає, що рішення і постанова суперечать чинному законодавству, тому просить їх скасувати, а в позові відмовити.

На думку заявника, особи, що знаходяться в трудових від­носинах з колективним підприємством — 15 осіб — вправі були приймати рішення про виключення із складу колек­тивного підприємства 170 осіб, які брали участь у викупі підприємства, оскільки ці особи не знаходились у трудових відносинах з підприємством.

З огляду на те, що 170 осіб було виключено із складу колективного підприємства, то, вважає заявник, кворум для проведення конференції трудового колективу підприємства був, і ця конференція вправі вирішувати питання щодо пере­реєстрації колективного підприємства у відкрите акціонерне товариство.

Перевіркою матеріалів справи встановлено:

1 серпня 1994 р. регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області і організація орендарів "Д." уклали договір купівлі-продажу майна дер­жавного підприємства. Предметом цього договору став цілісний майновий комплекс, що знаходиться у м. Дніпро­петровську.

Пунктом 4 вказаного договору передбачений спосіб при­ватизації — це викуп майнового комплексу колективом ор­ганізації орендарів із залученням близьких родичів та інших орендних підприємств на паях не більше майнового серти­фіката. В п. 5 договору вказано, що джерелом засобів є май­нові сертифікати членів організації орендарів та запрошених осіб не менше 70%, персоніфікований прибуток та особисті збереження трудівників та запрошених осіб. Згаданий договір купівлі-продажу зареєстрований рішенням Кіровського рай­виконкому від 12 серпня 1994 р. № 1428. У викупі комплексу взяли участь 53 члени організації орендарів "Д." та 132 їх родичі, всього 185 чоловік.

22 лютого 1995 р. виконком Дніпровської міської ради на­родних депутатів зареєстрував статут колективного підпри­ємства "Д." і видав свідоцтво про реєстрацію № 05800395.

У статуті колективного підприємства вказаний власник підприємства, визначені його права та права трудового колек­тиву. В статуті вказаний також орган управління та порядок реорганізації і ліквідації підприємства.

Згідно з п. 4.1 статуту КП створюється на колективній власності співвласників, які мають частку у колективній влас­ності і доходи від володіння часткою в загальному колектив­ному майні.

Засновниками КП, тобто його співвласниками, визнача­ються особи, що працюють на підприємстві і володіють своєю часткою (паєм) в колективній власності, а також запрошені особи, які володіють своєю часткою (паєм) (п. 4.2 статуту).

До співвласників належать особи, що викупили частку вартості підприємства.

Співвласник є повноправним господарем колективного підприємства і свої повноваження здійснює через власність на частину матеріальних цінностей участю- в органах управ­ління шляхом прийняття рішень на конференціях (п. 4.3 статуту).

Відповідно до п. 11.1 згаданого статуту вищим органом колективного підприємства є конференція співвласників.

Конференція вважається правомочною, якщо на ній були присутні делегати, що представляють 2/3 співвласників КП. Реорганізація КП здійснюється за рішенням його спів­власників (п. 15.1 статуту). Вказане в статуті колективного підприємства відповідає вимогам Закону "Про підприємства в Україні".

Як вбачається з протоколу конференції співвласників колективного підприємства "Д." від 22 липня 1999 р., із 185 співвласників КП на конференції були присутні лише 15 осіб. Тобто ця конференція була неправомочною вирішувати питання щодо перетворення колективного підприємства у відкрите акціонерне товариство та перерозподілу часток у колективній власності.

За таких обставин підстав для скасування прийнятих у справі рішень немає. Судова колегія постановила рішення від 26 квітня 2000 р. і постанову від 6 червня 2000 р. арбітраж­ного суду Дніпропетровської області у справі № А/13-179 за­лишити без зміни1.

У справі за позовом прокурора м. Львова в інтересах Львів­ського міськвиконкому проти приватного підприємства "Ліком" установчі документи визнано недійсними, а держав-

ну реєстрацію скасовано. Встановлено, що приватне підпри­ємство "Ліком" створено шляхом перереєстрації коопера­тиву "Хімік". Арбітражний суд Львівської області в основу рішення поклав той факт, що всупереч закону приватне підприємство в даному випадку створене не на приватній, а кооперативній власності і його майнова структура не відпові­дає названій організаційній формі, а його статут суперечить закону за назвою і змістом'. Разом з тим суди не завжди визнають установчі документи, які не відповідають вимогам закону, недійсними.

Так, Пустомитівський районний суд Львівської області розглядав справу за позовом прокурора в інтересах акціоне­рів проти ВАТ "Птахофабрика" про визнання недійсними установчих документів товариств з обмеженою відповідаль­ністю, створених за участю відповідача. Під час розгляду справи було встановлено, що на підставі рішень правління, ухвалених з перевищенням повноважень, передбачених ста­тутом, ВАТ "Птахофабрика" заснувало 5 товариств з обме­женою відповідальністю і передало їм до статутного фонду більшу частину свого майна. Відповідач проти позову запе­речував, посилаючись на те, що хоч рішення про заснування товариств і прийнято з порушенням закону, воно відповідає інтересам ВАТ і підтримується більшістю акціонерів. Слу­хання справи відкладено. Відповідача зобов'язано скликати загальні збори акціонерів і розглянути доцільність існуван­ня спірних товариств. Загальні збори акціонерів рішення правління підтримали. Прокурор від позову відмовився. Таким чином, маючи беззаперечні докази невідповідності установ­чих документів вимогам закону, суд не визнав їх недійсними, оскільки їх незаконність могла бути усунута. ' Одним із ключових рішень, що вплинули на формування судової практики щодо визнання установчих документів не­дійсними, є ухвала судової палати у цивільних справах Вер­ховного Суду України від 28 листопада 2001 р., в якій суд констатував, що визнання недійсними установчих документів допустимо лише у випадках неможливості усунення невідпо­відності їх законодавству без ліквідації підприємства2.

Таким чином, суд може визнати недійсними установчі до­кументи за наявності одночасно таких умов:

1) на момент розгляду справи судом вони не відповідають вимогам закону. Якщо порушення були, але усунуті добро-

вільно, то відсутній предмет спору. Те саме можна сказати про ситуацію, коли невідповідність установчих документів вимогам закону усувається у зв'язку із зміною закону;

2)   вони не можуть бути усунуті. Для цього суд повинен з'ясувати думку осіб, від яких залежить можливість усунення порушення. Одним із засобів захисту проти позову про визнання недійсними установчих документів може бути скликання зборів і внесення змін до статуту, які усувають його недоліки. Після реєстрації змін зникає предмет спору;

3)   вони порушують права та інтереси інших осіб — позива­чів. Якщо цієї умови немає, то в особи (позивача) не виникає права на звернення до суду.

Позов про визнання недійсними установчих документів може бути поданий державним органом, що згідно з чинним законо­давством здійснює контроль за діяльністю підприємства, про­курором, органом, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-яким підприємством чи організацією, яка вважає пору­шеними свої права чи охоронювані законом інтереси в зв'язку ] із створенням (державною реєстрацією) відповідного підпри­ємства.

Справи про визнання недійсними рішень про створення підприємств чи їх установчих документів у зв'язку з пору­шенням чинного законодавства, розглядаються в порядку по­зовного провадження. Так, в своїй ухвалі від 26 листопада 2003 р. судова палата у цивільних справах Верховного Суду України відзначила, що після реєстрації товариства питання ! щодо визнання недійсними рішень про створення підприємств ■ чи їх установчих документів із підстав порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили, а також скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не можуть розглядатися як справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, оскільки виник спір про право цивільне1.

Відповідачами у справах за позовами про визнання установ­чих документів недійсними мають бути засновники, а не сама юридична особа. Як відповідачів слід притягати усіх учасників юридичної особи на день звернення до суду.

В узагальненні, затвердженому постановою Президії Вер­ховного Суду України від 3 березня 2004 р. № 15, зазначено, що господарські суди розглядають спори про визнання недій­сними установчих документів (установчих договорів та стату-

тів) акціонерних товариств, відповідачами у яких виступають акціонерне товариство та його засновники, що є сторонами установчого договору.

Вирішення справи про визнання недійсними установчих документів (установчого договору та статуту) акціонерного това­риства та скасування державної реєстрації без залучення як відповідачів осіб, що є засновниками акціонерного товариства, розцінюється як порушення процесуального законодавства, оскільки засновники акціонерного товариства є тими особами, які мають відповідати за позовом у частині вимог про визнання недійсним установчого договору товариства.

Для прикладу можна навести справу № 10/100-2818 за по­зовом ТОВ "Форвард" до ЗАТ "Агро" про визнання недійсни­ми установчих документів та скасування державної реєстрації ЗАТ "Агро".

Вищий господарський суд України, скасовуючи поперед­
ні рішення у справі, зазначив, що особа, яка є відповідачем
за даним позовом, не може відповідати за заявленими вимо­
гами. Суд першої інстанції, вирішуючи цей спір по суті, по­
винен був залучити до участі у справі як відповідачів у по­
рядку ст. 24 ГПК засновників ЗАТ "Агро" — ТОВ "Фірма
"Агро ЛТД" та ВАТ "Підволочиський маслозавод", оскільки
зазначені особи можуть відповідати за заявленими вимогами
в частині визнання недійсними установчих документів това­
риства. Особою, яка може відповідати за заявленим позовом
у частині скасування державної реєстрації, є особа, яка здій­
снила реєстрацію товариства, — Підволочиська районна дер-
, ■ жавна адміністрація. Проте суд першої інстанції розглянув
спір по суті та постановив рішення про визнання недійсними
,}. установчих документів та скасування державної реєстрації
ЗАТ "Агро" без залучення осіб, які є засновниками това­
риства, та особи, яка здійснила реєстрацію товариства. Як
вбачається з матеріалів справи, Підволочиська районна
державна адміністрація, ВАТ "Підволочиський маслозавод",
;              ТОВ "Фірма "Агро ЛТД" були фактично допущені до участі

у справі як треті особи, хоча суд на порушення вимог ст. 27 ГПК не виносив ухвали про допущення або залучення зазна­чених осіб. Тобто суд постановив рішення, що стосується прав, обов'язків та компетенції осіб, не залучених до участі у справі як відповідачі.

Постановою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2002 р. постанову Львівського апеляційного госпо­дарського суду від 14 червня 2002 р. та рішення господар­ського суду Тернопільської області від 20 грудня 2001 р. у справі № 10/100-2818 скасовано, справу передано на новий

розгляд до господарського суду Тернопільської області. По-   і станова Вищого господарського суду України сторонами не оскаржувалась'. Якщо засновниками юридичної особи є фізичні особи (хоча б одна), справа про визнання недійсними установчих докумен- і тів такого підприємства господарському суду не підвідомча (див. п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 14 жовтня  ■ 1998 р. № 01-8/393 "Про практику вирішення окремих катего­рій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України"). Порушення правил визначення підвідомчості справ, пов'язаних із визнанням недійсними установчих документів або виконанням зобов'язань, що виникають на підставі установ­чих документів, зустрічається у практиці досить часто. Можна навести постанову Вищого господарського суду України від 9 січня 2004 р. у справі № 14/46 (постанову залишено без змін постановою Судової палати у господарських справах Верхов­ного Суду України від 11 травня 2004 р.).