Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Апреля 2012 в 23:09, научная работа

Описание

У роботі з практичної точки зору прокоментовано основні положення законодавства та судової практики з питань корпоративних відносин, висвітлені найважливіші проблеми сучасного корпоративного права України. Видання зацікавить насамперед адвокатів, нотаріусів, суддів, юрисконсультів, а також керівників господарських товариств, акціонерів, викладачів та студентів.

Работа состоит из  11 файлов

КП п.2 ( 2 полов.).doc

— 51.50 Кб (Открыть документ, Скачать документ)

КП п.5.doc

— 541.50 Кб (Скачать документ)


засновників. Установчий акт — це родове поняття. За формою він може виражатися у рішенні, наказі, розпорядженні, заповіті, договорі. Установчий акт може бути скасований засновниками до державної реєстрації установи. Скасування відбувається за спільною згодою усіх засновників шляхом складення відповід­ного договору. У договорі повинно бути врегульовано майнові відносини між співзасновниками. Якщо згоди не досягнуто, спір може бути вирішено судом. До вирішення спору по суті державну реєстрацію установи доцільно зупиняти.

До установчих документів слід віднести і меморандум (одно­особова заява). В ЦК він згадується лише в одному випадку — у ч. З ст. 134: якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформля­ється в одноособову заяву, підписану повним учасником.

Як різновид установчого документа у ч. З ст. 8 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців" згадується також положення. Зауважимо, що ні в ЦК, ні в ГК такого виду установчого документа немає.

Установчі документи публічних юридичних осіб. Вичерпного переліку установчих документів публічних юридичних осіб законодавством не визначено. Це може бути будь-який за видом акт.

Засновниками юридичних осіб публічного права є органи управління майном, що є у державній власності, а рішенням про утворення юридичної особи публічного права є розпорядчий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовряду­вання.

Цими актами органи управління державним, комунальним майном, що визначені в таких актах, зобов'язуються затвердити статути (положення) створених юридичних осіб. Порядок їх затвердження здійснюється з урахуванням вимог Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1997 р. № 1153.

Тобто статути (положення) таких юридичних осіб не підпи­суються, тому не потребують нотаріального посвідчення, як це і передбачено ч. 5 ст. 8 Закону "Про державну реєстрацію



юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців", у якій за­значено, зокрема, що установчі документи юридичної особи, а також зміни до них викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження (див. лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 14 вересня 2004 р. № 6284 "Про порядок утворення юридичних осіб публічного права та затвердження їх статутів (положень)").

Зміст установчих документів. Установчі документи юри­дичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Усі вимоги до змісту установчих документів можна поділити на три групи:

1)  вимоги, які ставляться до установчих документів усіх юридичних осіб;

2)  вимоги, які ставляться до установчих документів юри­дичних осіб певної організаційно-правової форми;

3)  вимоги, які ставляться до установчих документів юридич­них осіб, що здійснюють господарську діяльність у певній сфері.

Крім того, можна окремо виділити спеціальні вимоги до засновницького договору, до статуту, до установчого акта уста­нови.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 ГК в установчих документах суб'єкта господарювання повинні бути зазначені:

—   найменування суб'єкта;

—   місцезнаходження суб'єкта господарювання;

—   мета і предмет господарської діяльності;

—   склад і компетенція його органів управління;

—   порядок прийняття ними рішень;

—   порядок формування майна;

—   порядок розподілу прибутків та збитків;

—   умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не пе­редбачено законом.

Відповідно до ст. 88 ЦК в статуті вказується:

—   найменування юридичної особи (повне, а за бажанням засновників — також скорочене);

—   місцезнаходження (адреса);

—   органи управління (їх назва);

—   компетенція кожного органу управління;

—   порядок прийняття рішень органами управління;

—   порядок вступу до товариства (підстави вступу, порядок прийняття рішення про вступ, умови внесення вкладу тощо) та виходу з нього (порядок подання заяви про вихід, порядок її



розгляду, строки проведення розрахунків, порядок визначення розміру виплат тощо);

—              інші відомості, необхідні для товариств певного виду.
Відповідно до ч. 4 ст. 57 ГК статут суб'єкта господарювання

повинен містити відомості про:

—   найменування і місцезнаходження;

—   мету і предмет діяльності;

—   розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;

—   порядок розподілу прибутків і збитків;

—   про органи управління і контролю, їх компетенцію;

 

—   про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарю­вання;

—   інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством.

У засновницькому договорі визначаються:

—   зобов'язання учасників створити товариство (організа­ційно-правова форма, назва товариства);

—   зобов'язання учасників та кожного з них у зв'язку із створенням товариства (щодо надання приміщень в користу­вання, придбання обладнання, підготовки проекту статуту, фор­мування статутного капіталу тощо);

—   умови передання товариству майна (розмір вкладу, форма його внесення, строки тощо).

В засновницькому договорі зазначаються інші відомості, не­обхідні для товариств певного виду.

Засновницький договір повинен відповідати загальним ви­могам стосовно договорів, а саме — містити назву та реквізити засновників (місце проживання, стосовно юридичних осіб — місцезнаходження, прізвище, ім'я, по батькові керівника, доку­мент, на підставі якого він діє, дата реєстрації статуту юридичної особи), підписи сторін.

Відповідно до ч. З ст. 57 ГК у засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

В установчому акті установи вказується:

—              мета;



с   — майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети;

— структура управління установою. -   Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсут­ні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Додаткові вимоги до змісту установчих документів окремих юридичних осіб, наприклад, господарських товариств, містить ст. 4 Закону "Про господарські товариства". Установчі доку­менти господарських товариств повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновни­ків та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу при­бутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Установчі документи господарських товариств повинні також містити відомості, передбачені ст.ст. 37, 51, 65, 67 і 76 Закону "Про господарські товариства" і ст.ст. 120, 134, 143, 154 ЦК. Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства.

Відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦК порушення встановленого за­
коном порядку створення юридичної особи або невідповідність
її установчих документів закону є підставою для відмови у
державній реєстрації юридичної особи. Однак у ч. 11 ст. 24
Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич-^
них осіб — підприємців" встановлено дещо інший наслідок:
якщо установчі документи не містять відомостей, передбачених-
законом, державний реєстратор залишає їх без розгляду.              :

Значна частина норм, що регулюють створення та діяльність, юридичних осіб, є диспозитивними: вони застосовуються, якщо інше не передбачено установчими документами. Засновники вправі самостійно врегулювати досить широке коло питань, що можуть виникнути в процесі діяльності юридичної особи, встановивши специфічні правила, які можуть і не збігатися з загальними нормами. Зробити це можна лише шляхом внесення відповідних норм до тексту установчого документа. Межею та­кого корпоративного нормотворення є заборони, що містяться в законодавстві, та імперативні норми, які застосовуються незалежно від бажань учасників.



-?-* Існує тенденція зростання кількості імперативних норм, що визначають основні параметри юридичних осіб. Законодавець намагається якнайбільше врегулювати різні сторони діяльності юридичних осіб (насамперед комерційних). Разом з тим про­цедура створення юридичних осіб спрощується. Запроваджу­ються рекомендаційні (модельні) зразки установчих докумен­тів, на які орієнтуються засновники. Ця тенденція існує і в Україні. Якщо вона збережеться, то незабаром можливим буде створення юридичних осіб за типовим установчим документом. Індивідуальними в ньому будуть лише назва, адреса, заснов­ники та деякі інші умови на їх розсуд. Це свідчить про те, що правове значення статуту як установчого документа, поступово зменшується.

Відповідальність за зміст установчих документів. У практич­ній роботі часто постає питання, хто відповідає за відповідність установчих документів вимогам закону і в чому така відпові­дальність полягає. Насамперед визначимо коло осіб, які причетні до розробки, підписання, засвідчення, реєстрації установчих документів. Такими є засновники (їх представники), нотаріус, державний реєстратор.

У п. 4 Положення про державну реєстрацію суб'єктів під­приємницької діяльності містилася спеціальна норма, за якою установчі документи, які подаються для проведення державної реєстрації, не повинні містити положень, що суперечать чинному законодавству. Відповідальність за це несе власник (власники) або уповноважені ним органи, які подають документи для реєстрації. У спеціальному нормативному акті — Законі "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців" така або аналогічна норма відсутня.

Відповідальність — це не просто слово. її суть полягає у покладенні на правопорушника додаткових, невигідних для нього обов'язків або позбавлення прав. Тому постає питання, у чому полягає відповідальність засновників? Після ознайомлен­ня з "реєстраційним" законодавством, доводиться констатувати, що спеціальних санкцій до засновника, який не забезпечив законність та достовірність установчих документів, законом не передбачено. Виходить, відповідальність він несе, але не зазна­чено, яку саме (дисциплінарну, цивільно-правову, адміністра­тивну або кримінальну) і в чому вона полягає.

З'ясування цього питання слід розпочинати з виявлення осіб, інтереси яких охороняються цією нормою. Хто потерпає від того, що засновники подадуть для реєстрації недостовірні документи або документи, які за змістом не відповідають закону?



По-перше, незаконні або недостовірні установчі документи можуть порушити права та інтереси інших учасників цивільного обороту, які вступали у відносини з юридичною особою. Якщо у зв'язку із цими порушеннями їм завдано збитків, постає питання про їх відшкодування.

Слід звернути увагу, що відповідальність засновників за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність до­кументів, що подаються для реєстрації, настає незалежно від того, чи визнані вони недійсними судом, оскільки такої ви­моги закон не встановлює. Іншими словами, для притягнення засновника до відповідальності кредиторові достатньо довести:

1)  факт, що установчі документи не відповідають вимогам закону або є недостовірними;

2)  розмір шкоди,

3)  причинний зв'язок між ними.

Вина правопорушника у цивільному праві припускається.

Оскільки за зміст установчих документів відповідає заснов­ник, на державного реєстратора не може бути покладено відпо­відальність за шкоду, що може бути завдана третім особам у зв'язку з невідповідністю установчих документів закону. Всі негативні наслідки та ризики буде нести саме товариство та його засновники. Тому зміст установчих документів повинен ними ретельно перевірятися.

В одній із справ прокурор звернувся до суду з позовом про визнання недійсними норм статуту дочірнього підприємства, відповідно до яких воно не несе відповідальності за зобов'язан­нями материнського підприємства. Під час судового розгляду було встановлено, що дочірнє підприємство "А" створене у 1996 р. шляхом виділення частини майна та фінансів з основних та обігових фондів материнського підприємства. Відповідач до­водив суду безпідставність вимог прокурора, посилаючись на ст. 32 ЦК 1963 р., за якою засновник юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями. Вищий арбітражний суд позов задовольнив, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 34 Закону "Про підприємства в Україні" у разі створення підприємства шляхом виділення, до нового підприємства переходить частина прав та обов'язків реорганізованого підприємства відповідно до роз­дільного акта (балансу). Таким чином, фактично засновник мав намір створити дочірнє підприємство, але з необережності запи­сав в статут норму про створення цього підприємства шляхом виділення.

Однак повністю звільнити від відповідальності реєстратора чи нотаріуса не можна. Якщо в їх діях є самостійний склад

КП п.7 ( 2 полов. ).doc

— 529.00 Кб (Открыть документ, Скачать документ)

Информация о работе Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики