Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

В січні 2003 р. позивач — кооперативне підприємство "Міжрайонна оптово-торгівельна база" — звернувся до гос­подарського суду Полтавської області з позовом до відповідача — спільного підприємства "Полтавська міжрайонна оптово-торгівельна база Полтавської облспоживспілки", про спону­кання останнього виконати установчий договір від 13 лютого 2001 р. та зобов'язати його передати позивачу майно — основні фонди у розмірі 5408342,00 грн. до статутного фонду. При цьому позивач посилається на те, що відповідач не виконує умови договору.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 21 березня 2003 р. в позові відмовлено. Постановою Хар­ківського апеляційного господарського суду від 13 червня 2003 р. рішення господарського суду Полтавської області скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.

Вищий господарський суд України рішення та постанову скасував і направив справу на новий розгляд. Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, зі статуту та установчого договору позивача, у справі кооперативного підприємства "Міжрайонна оптово-торгівельна база" спір з відповідачем — спільним підприємством "Полтавська міжрайонна оптово-торгівель-

на база Полтавської облспоживспілки" — засновником під­приємства виник з підстав формування статутного фонду новоствореного підприємства.

При цьому засновниками кооперативного підприємства "Міжрайонної оптово-торгівельної бази" є три юридичні і дві фізичні особи, з яких СП "Полтавська міжрайонна оптово-торгівельна база Полтавської облспоживспілки" є відповіда­чем у справі та ТОВ виробничо-торгівельний комплекс "Полтавагропром" — третя особа. Інші засновники підпри­ємства — ЗАТ "Комерційний торгівельний центр "Пушка-рівський" та фізичні особи Л-ко і Л-ич до участі в справі не залучались, хоч вирішення спору по суті стосується їх прав та охоронюваних законом інтересів. Тому, на думку Вищого господарського суду України, розгляд справи та прийняття постанови за їх відсутності визнати законним і обгрунтова­ним не можна, оскільки вказані порушення є безумовною підставою для скасування оскаржуваної постанови. Справа ускладнюється, коли засновників багато або коли їх

склад час від часу змінюється. Цікавою в цьому аспекті є ухвала

Верховного Суду України від 7 червня 2004 р.

В травні 1998 р. Д-к Т.М., Г-вої С.П., Л-і С.Р., М-ко Л.В., С-і Г.Д., Ч-ай О.П., Ч-ко 0.1. пред'явили позов до Р-ка А.Л., П-ва І.М., П-ва С.О., Ф-ко І.Л., 4-го В.М., Д-ра В.І., Д-ра В.В., виконавчого комітету Черкаської міської ради, треті особи: Фонд комунального майна м. Черкаси, Г-й О.І. — про визнання недійсними договорів купівлі-продажу часток у майні ОП "К.", установчого договору ЗАТ "А.", статутів ЗАТ "А.", визнання незаконними рішення загальних зборів орен­дарів ОП "К." від ЗО жовтня 1995 р., рішення загальних збо­рів акціонерів ЗАТ "А." від 29 листопада 1995 р., скасування державної реєстрації ЗАТ "А." та визнання Орендного під­приємства "К." таким, що діє.

~'\              Свої вимоги обгрунтували тим, що жоден із відповідачів

не був у складі організації орендарів ОП "К.", на базі якого створено ЗАТ "А.". Майно, викуплене ОП "К.", складало установчий фонд ЗАТ і належало членам організації орен­дарів. В ході приватизації майна Р-к А.Л. та інші відповідачі не виконали взяті на себе зобов'язання і не внесли осо­бисті кошти за викуп приміщення магазину. Крім цього, вказували, що установчий договір як цілісний документ його засновниками не укладався. Істотні його умови між всіма учасникам договору не погоджувалися. Установчі збори, якими затверджено статут товариства, не проводилися, ого­лошення про проведення зборів засновників товариства і загальних зборів акціонерів не робилось. Просили також

скасувати статут товариства в редакції 1998 р. та визнати не­дійсним договори купівлі-продажу між Р-ком А.Л. і Д-рем В.І., Ф-ко І.Л. і Д-рем В.В., за яким відповідачі набули частки в майні ОП "К.".

Справа судами розглядалась неодноразово. Верховний Суд України усі рішення скасував і направив справу на новий розгляд з таких міркувань. З матеріалів справи вбачається, що позивачі ставлять питання про належність їм майна ЗАТ "А.", в тому числі нежилого приміщення по вул. X., в м. Черкаси, яке дане товариство продало частинами фірмі "А.-С." відповідно до договору купівлі-продажу від 2 вересня 1996 р., Ф-ку М.М. відповідно до договору купівлі-продажу від 19 жовтня 2000 р., ТОВ "АР." відповідно до договору ку­півлі-продажу від 10 грудня 2002 р. Однак зазначені власники частин приміщення до участі в справі притягнуті не були. Також не притягнутий до участі в справі М-ль С.П., який є власником акцій вказаного товариства, права якого задово­ленням позовних вимог порушені. Позивачі оспорюють рі­шення загальних зборів акціонерів і реєстрацію юридичної особи — ЗАТ "А.", але судами питання про притягнення до участі в справі цієї особи не вирішено.

Рішення Верховного Суду України обов'язкове до вико­нання. Але аргументи, якими керувався суд у цій справі, є спірними. Предметом позову були вимоги:

1)   про визнання недійсними договорів купівлі-продажу часток у майні ОП "К.";

2)   про визнання недійсним установчого договору ЗАТ "А.";

3)   про визнання недійсними статутів ЗАТ "А.";

4)              визнання незаконним рішення загальних зборів
орендарів ОП "К." від 30 жовтня 1995 р.;

5)   визнання незаконним рішення загальних зборів акціо­нерів ЗАТ "А." від 29 листопада 1995 р.;

6)   скасування державної реєстрації ЗАТ "А.";

7)   визнання ОП "К." таким, що діє.

Позов було заявлено членами колишнього орендного під­приємства до інших членів цього ж підприємства та ви­конавчого комітету Черкаської міської ради, як третіх осіб притягнуто Фонд комунального майна м. Черкаси, Г-й О.І.

На думку Верховного Суду України, до участі у справі слід було притягнути також інших осіб: 1) власників частин приміщення; 2) М-ль С.П., який є власником акцій вказано­го товариства; 3) юридичну особу — ЗАТ "А.". Саме з цієї причини усі рішення скасовані.

Визнання недійсними установчих документів, скасування дер­жавної реєстрації опосередковано зачіпає інтереси усіх його контрагентів, але це не означає, що усіх їх потрібно залучати до участі у справі. Суд не вирішує спір про права та обов'язки усіх цих осіб. У наведеній справі не оспорювалися договори купівлі-продажу частин приміщення, тому правових підстав для залучення до участі у справі покупців (власників частин приміщення) у суду, на мій погляд, не було.

На думку Верховного Суду України, до участі у справі слід було залучити громадянина, який є власником акцій ЗАТ "А". Спірна позиція. Уявімо собі малочисельне ЗАТ, котре налічує 100 акціонерів, які проживають у різних містах. За логікою Верховного Суду України усіх їх слід залучити до участі у справі. Якщо бодай одного не залучили, рішення слід скасувати. Розглянути таку справу з дотриманням усіх процесуальних норм надзвичайно складно. Вона буде слухатися роками. А якщо ак­ціонерів буде кілька тисяч?

Щодо залучення до участі у справі самої юридичної особи — ЗАТ "А." — слід погодитися. Однак це викликано лише специ­фікою саме цієї справи: об'єднанням в одному провадженні різних вимог: про визнання недійсними установчих докумен­тів та вимог про визнання незаконним рішення загальних зборів. Саме за другою вимогою належним відповідачем буде ЗАТ. У справу про визнання недійсними установчих документів саму юридичну особу, про установчі документи котрої йдеться, за­лучати не потрібно.

Відповідачем слід також залучати державного реєстратора. Такий висновок можна зробити з огляду на ст. 38 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців". У ній зазначено, що підставами для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи зокрема є визнання недійсним запису про проведення державної реєстра­ції через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути. Саме так і потрібно формулю­вати позовну вимогу, адже це є спеціальний спосіб захисту порушених прав, передбачений законом.

Оскільки запис про проведення державної реєстрації вчи­няє державний реєстратор, рішення суду стосується його прав та обов'язків, а отже він повинен брати участь у цій справі як відповідач. В протилежному випадку рішення суду може бути скасоване з тих підстав, що суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі.

Припинення дії (скасування) статуту під час існування юридичної особи не допускається. Визнання його недійсним є підставою для ліквідації юридичної особи і відкриття лікві­даційної процедури. Те саме можна сказати і про інший вид установчого документа — установчий (засновницький) договір. В постанові від ЗО березня 2004 р. Верховний Суд України звернув увагу на особливість припинення установчого договору. У березні 2003 р. ВАТ "К." звернулося з позовом до ПП "С." про розірвання установчого договору ТОВ "П." від 20 лютого 2000 р., скасування державної реєстрації ТОВ "П.", визнання недійсним статуту вказаного товариства і його лік­відацію. Позов обґрунтовувався тим, що діяльність ТОВ "П.", оформлена спірним установчим договором, може призвести до знищення майна позивача та порушення прав та охоро-нюваних інтересів ВАТ "К.". Ухвалою господарського суду Одеської області від 21 березня 2003 р. залучено до участі у даній справі як другого відповідача ТОВ "П.".

Рішенням господарського суду Одеської області від 6 травня 2003 р., залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 5 червня 2003 р., позов задоволений з тих мотивів, що ПП "С." порушило умови уста­новчого договору щодо внесення своєї частки до статутного фонду ТОВ "П.", що призвело до порушення прав позивача. Постановою Вищого господарського суду України від 27 лис­топада 2003 р. зазначені судові рішення залишено без змін з тих самих мотивів. Ухвалою від 26 лютого 2004 р. Верховним Судом України за касаційною скаргою ПП "С." порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого гос­подарського суду України від 27 листопада 2003 р. з мотивів її невідповідності нормам матеріального права. Судова палата касаційну скаргу задовольнила. Відповідно до ст. 4 Закону "Про господарські товариства" ТОВ створюється і діє на підставі установчого договору і статуту. Перелік відомостей, які повинен містити установчий договір, визначений у відповідних статтях вказаного Закону. Враховуючи, що установчий договір є специфічним видом угод, до нього застосовуються відповідні загальні положення ЦК 1963 р. щодо підстав та порядку укладання договорів і виник-ь нення зобов'язань. Однак господарський суд Одеської області неправомірно застосував до спірних правовідносин положення ЦК 1963 р. (чинного на момент розгляду справи) щодо виконан­ня зобов'язань і відповідальності за їх порушення, оскільки вони не регулювали правовідносини, які пов'язані з укладанням

і виконанням установчого договору та не містили положення щодо розірвання зазначеного договору в разі неналежного його виконання. Отже, до спорів, пов'язаних із вирішенням зазначе­них питань, слід було застосовувати положення спеціального законодавства, зокрема положення законів "Про господарські товариства" , "Про підприємництво" та "Про підприємства в Україні". Зазначені нормативні акти не містять підстав для розірвання установчого договору.

Таким чином, на думку Верховного Суду України, уста­новчий договір не може бути розірваний, оскільки спеціальне законодавство не містить таких норм.

Визнання недійсними установчих документів має один пра­вовий наслідок — припинення юридичної особи. Усі дії, вчи­нені юридичною особою з моменту державної реєстрації до внесення запису про припинення, є дійсними. Інший підхід суперечив би правам та інтересам кредиторів. Тому реституція, як наслідок недійсності правочину у разі визнання недійсним установчих документів, не застосовується.

В.І. Татьков справедливо відзначає, що наслідки недійсності установчих документів не повинні суперечити публічним інтересам і мають бути спрямовані на забезпечення правового господарського порядку. Слід враховувати, що визнання уста­новчих документів недійсними і відміна державної реєстрації суб'єкта господарювання може тягти за собою низку негативних соціально-економічних наслідків, пов'язаних з ліквідацією під­приємства1.

Визнання установчих документів недійсними не впливає на правоздатність юридичної особи. Вона продовжує існувати до ліквідації її в установленому порядку.

З метою захисту інтересів кредиторів доцільно було б вста­новити норму, за якою визнання установчих документів юри­дичної особи недійсними можливе лише на майбутнє.

Якщо недійсними є лише частина положень, що містяться в установчих документах, суд повинен визнавати недійсними лише ці положення. Однак якщо вони істотні, тобто стосуються тих відомостей, які за законом повинні обов'язково міститися в установчих документах, то установчі документи визнаються недійсними в цілому.

Способи створення юридичних осіб. В літературі розрізня­ються такі способи створення юридичних осіб:

—  розпорядчий. Уповноважена особа приймає рішення (роз­порядження) про створення певної організації та затверджує її установчі документи;

—  нормативно-явочний. Умови створення юридичних осіб певного виду передбачено законом у вигляді загального дозво­лу держави, але для виникнення конкретної юридичної особи необхідний вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі;

—  дозвільний. Юридична особа виникає лише з дозволу від­повідного органу;

—  договірний. Засновники укладають між собою установчий договір та добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей1.

Вважаю, що такий поділ є дещо штучний, оскільки відсутні точні критерії розмежування. На мій погляд, основне, що мало б братися до уваги під час розмежування, так це свобода ство­рення юридичної особи. За цим критерієм доцільно було б виділити два способи: явочний (достатньо ініціативи заснов­ника і реєстрації) і дозвільний (крім ініціативи засновника, потрібний ще й дозвіл відповідного органу держави).