Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

Повна дієздатність може бути надана неповнолітній фізич­ній особі:

—   яка записана матір'ю або батьком дитини;

—   яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим до­говором;

—   яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися під­приємницькою діяльністю.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішен­ням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальни­ка, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлюва­чів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

У разі припинення трудового договору, припинення фі­зичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Відповідно до ст. 37 ЦК над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо роз­порядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових (в тому числі і щодо заснування юридичних осіб), вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обме­жена, до органу опіки та піклування або суду.

Відповідно до ст. 41 ЦК над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Реалізація права на створення юридичних осіб недієздатними здійсню­ється аналогічно до малолітніх.

Право на створення юридичної особи мають також іноземці та особи без громадянства. Відповідно до ст. 7 Закону України від 4 лютого 1994 р. "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства мають

право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньо­економічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж права і обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України.

Засновницькі права подружжя. На практиці часто постає питання: чи повинен чоловік узгоджувати заснування юридичної особи з дружиною і навпаки? Щодо тих юридичних осіб, створення або участь в яких не вимагає від засновників жодних майнових вкладів, відповідь однозначна: згоди подружжя не потрібно. Щодо інших юридичних осіб, відповідь залежить від того, чи зачіпає заснування майнові права іншого подружжя.

Відповідно до ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1)   майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2)   майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3)   майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4)   речі індивідуального користування, в тому числі кош­товності;

5)   премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті зас­луги;

6)   кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкод­ження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;

7)   страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

Якщо внаслідок заснування юридичної особи засновник передає як вклад до статутного капіталу особисте майно, згода іншого подружжя не потрібна. Але слід враховувати положен­ня ст. 59 СК. Відповідно до цієї статті той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відпо­відно до закону мають право користування ним. Близьку за змістом норму містить ч. 6 ст. 203 ЦК: правочин, що вчиня­ється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недодержання цієї вимоги є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК). Ця вимога поширюється па усі правочини, зокрема й ті, які стосуються особистого майна

батьків (одного з них). Якщо ці інтереси не враховані, пра-вочин щодо розпорядження майном у зв'язку із заснуванням юридичної особи може бути визнаний недійсним.

Якщо засновником використано особисте майно, то усі доходи, що будуть одержані ним від юридичної особи, будуть його особистою власністю (ст. 58 СК).

Сімейне законодавство України як загальне правило закріп­лює правовий режим права спільної сумісної власності на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користуван­ня, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 65 СК цим майном дружина, чоловік роз­поряджаються за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. При граматичному тлумаченні цієї норми не можна не звернути увагу, що в ній йдеться не про правочини, а про договори. Ці поняття не тотожні, договір — вужче, оскільки є видом правочинів. Це дозволяє припустити, що на правочини, зокрема й засновницькі, коментована норма не поширюється. Однак таке тлумачення не відповідало б регулятивній суті цієї норми. Очевидно, що законодавець мав намір акцентувати увагу на взаємній згоді подружжя при розпорядженні спільним майном, а не на укладенні ними саме договорів. Тому ст. 65 СК слід поширювати на усі випадки розпорядження спільним майном подружжя.

Отже, якщо у зв'язку із заснуванням юридичної особи заснов­ник передає їй у власність спільне майно подружжя, то потрібна згода іншого подружжя. Постає питання — в якій формі? Від­повідно до ст. 65 СК для укладення одним із подружжя до­говорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) дер­жавної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. В інших випадках згода іншого подружжя презюмується.

У цій нормі зазначено три випадки, коли потрібна письмова згода іншого подружжя на укладення договорів із спільним майном:

1)   якщо договір потребує нотаріального посвідчення;

2)   якщо договір потребує державної реєстрації;

3)   якщо договір стосується цінного майна.

Відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" установчі

документи юридичної особи підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. Ця норма є спеціальною щодо загальної норми про нотаріальне посвідчення договорів. Докладніше про це буде далі. Засвідчується справж­ність підпису засновника на установчих документах, а не уста­новчі документи як такі. Це стосується і засновницьких дого­ворів. Отже, правочин щодо заснування юридичної особи не потребує нотаріального посвідчення.

Правочин щодо заснування юридичної особи не потребує також і державної реєстрації; реєструється юридична особа.

Такі правочини не є дрібними побутовими і їх вартість, як правило, є значною. Тому можна припустити, що вони сто­суються цінного майна. Слово "цінне" є оціночним і його можна тлумачити у двох варіантах: як майно, що має велику (значну) грошову вартість, або як майно, що має велику немай-нову, особисту цінність для подружжя. В контексті загального змісту норми я б надав перевагу першому варіанту.

Незрозуміло також, чи охоплюються поняттям "цінне майно" гроші. Відповідно до ст. 190 ЦК майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. В свою чергу, гроші — це законний платіжний засіб, обов'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій території України. Гроші не є ні річчю, ні майновим правом. Це самостійний об'єкт цивільних правовідносин. Тому "цінне майно" у ч. З ст. 65 СК не включає в себе грошей.

Можна подивитися і з іншого боку. Якщо припустити, що законодавець мав на увазі, що поняття "цінне майно" охоплює гроші, він би не застосовував слово "цінне", тому що слово­сполучення "цінні гроші" було б юридичною нісенітницею.

Таким чином, якщо засновник передає юридичній особі як вклад до її статутного капіталу гроші, що є спільною сумісною власністю подружжя, згода іншого подружжя презюмується. Якщо передається цінне майно, то згода іншого подружжя по­винна бути висловлена письмово. Нотаріально її засвідчувати не потрібно.

Слід звернути увагу на порядок слів, що застосовується у ч. З ст. 65 СК: "згода другого з подружжя має бути подана письмово". Тут є два нюанси: ким вона повинна бути подана і кому? Письмову згоду подає інший подружжя, а не той, хто вчиняє правочин із спільним майном. Іншими словами, обо­в'язок подати письмову згоду покладається на того з подружжя,

хто її дає. Подати згоду письмово, це означає скласти та під­писати документ, в якому зазначена згода на вчинення право-чину із спільним майном, а потім передати цей документ. Усі ці дії, крім фактичної — передачі документа, може вчинити той, хто дає згоду, а не той, хто вчиняє правочин. Практичний сенс цих міркувань в тому, що чоловік не може юридично відповідати за те, що дружина не дала письмової згоди на вчинення правочину, коли така за законом вимагається.

Тепер розберемося з другим нюансом: кому повинна бути подана письмова згода? Можливо, чоловікові, який вчиняє правочин? Очевидно, що ні. Йому згода надається, а не пода­ється; подається документ. Мабуть мається на увазі той орган або особа, котра здійснює нотаріальне посвідчення договору або його державну реєстрацію. Саме йому треба подавати письмову згоду. Але, як ми вище з'ясували, засновницький правочин не потребує ні нотаріального посвідчення, ні державної реєстрації. Тому й подавати письмову згоду фактично немає кому. Якщо згода подається не чоловікові, то й вимагати він її у дружини не повинен.

Юридичні особи-засновники. Засновником юридичної особи може бути інша юридична особа. Такі юридичні особи деколи називають "дочірніми". Якщо юридична особа — похідний суб'єкт, то дочірня організація — похідна двічі.

Рішення про створення інших юридичних осіб належить, за загальним правилом, до компетенції виконавчих органів уп­равління. Винятком з цього правила є п. "є" ст. 41 Закону "Про господарські товариства", за яким створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, затвердження їх статутів належить до виключної компетенції загальних зборів акціонерів.

Засновницькі права окремих юридичних осіб можуть бути обмежені законом. Так, державні підприємства (за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських то­вариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном) не можуть бути засновниками під­приємств будь-яких організаційних форм та видів, господар­ських товариств, кооперативів.

Відповідно до ст. 24 Закону "Про об'єднання громадян" політичні партії не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації.

Релігійні організації користуються правом заснування під­приємств виключно для випуску богословської літератури і виробництва предметів культового призначення. Отже підпри-

ємства з іншою метою засновуватися релігійними організаціями не можуть.

Юридичні особи не можуть бути засновниками об'єднань громадян.

Держава-засновник. Засновником юридичної особи може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада. Відповідно до ст. 167 ЦК держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією та законом. Держава може ство­рювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

В засновницьких правах держава фактично прирівняна до інших суб'єктів. Держава не може створювати підприємницькі товариства та юридичні особи інших організаційно-правових форм лише у випадку, коли це прямо передбачено (заборо­нено) законом. Як приклад, можна навести досить неоднозначну ч. 1 ст. 153 ЦК, в якій зазначено, що акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами. Держава не згадана. Випадковість? Щодо інших видів підпри­ємницьких товариств спеціальна стаття, яка б визначала, хто саме може бути їх засновником, відсутня. Тому появу у тексті ЦК ч. 1 ст. 153 можна пояснити хіба що бажанням законодавця встановити спеціальні вимоги до складу засновників акціонерних товариств. Важко зрозуміти, яку мету переслідував законода­вець, коли встановлював таке обмеження для держави.

Засновником державних юридичних осіб є саме держава як суб'єкт цивільного права, а не її органи. Тут треба враховувати особливий порядок реалізації цивільних прав держави. Відпо­відно до ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компе­тенції, встановленої законом. Ці органи для держави за своєю правовою суттю те саме, що органи для юридичної особи. Функ­ціональне призначення їх однакове — реалізація правоздатності суб'єкта цивільного права. Держава здійснює через них свої права, завдяки їм стає дієздатною. Принципова відмінність між органом юридичної особи і органом державної влади однак є.

Органи юридичної особи не мають власної цивільної право-суб'єктності, вони є її складовою. Натомість органи державної влади в цивільному обороті визнаються юридичними особами, а отже мають власну правосуб'єктність.