Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

них зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

  Про наявність простої та вирішальної  залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано в органах преси відповідно до ст. 58 ГК.

  Важливо відзначити, що відносини залежності як за ЦК, так і за ГК можуть виникати лише між юридичними особами.

  Одним із можливих проявів залежності є  явище, яке можна позначити як взаємозалежність. Уявімо ситуацію, коли товариство з обмеженою відповідальністю "А" володіє 51% акцій акціонерного товариства "В", а акціонерне товариство "В" має частку у розмірі 51% статутного капіталу товариства "А". Хто від кого залежить? Взаємозалежність означає, що кожна з цих юридичних осіб одночасно контролює і залежить від іншої юридичної особи. Вирішальна взаємозалежність фактично стирає межі між юридичними особами, оскільки їх господарські інтереси настільки взаємообумовлені, що їх воля практично збігається. Вони фактично діють як одне ціле. Такі відносини, на мою думку, потребують спеціального регулювання.

  Які ж наслідки пов'язує ЦК із встановленням  відносин залежності? Відповідно до ч. 2 ст. 118 ЦК господарське товариство, яке придбало або іншим чином набуло 20 або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи 20 або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства, зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом. От і всі наслідки. Жодного слова про субсидіарну відповідальність учасників за зобов'язаннями залежного товариства ЦК не містить. Виходить, що єдина мета введення терміна "залежне товариство" — це оприлюднення інформації про залежність.

  Видається, що відносини залежності між юридичними особами і їх засновниками повинні використовуватися, насамперед, для встановлення особливих підстав додаткової відповідальності засновника. Ця ідея частково реалізована у ст. 126 ГК. Відповідно до цієї статті встановлено відповідальність контролюючого підприємства перед дочірнім (якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому

підприємству  збитки) і перед кредиторами (якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то суб-сидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство).

  Про доцільність запровадження додаткової відповідальності засновників (учасників) залежних підприємств за їх зобов'язаннями відзначалося не один раз. Це питання практично не мало опонентів. Натомість механізм реалізації цієї відповідальності продовжує обговорюватися й надалі. Г.В. Єрьоменко вважає, що додаткова відповідальність засновника є санкцією до нього за втручання в господарську діяльність підконтрольного підприємства. При цьому розрізняються дві ситуації: перша, коли шкода заподіяна внаслідок виконання вказівок засновника, який є одночасно органом даного підприємства, і друга, коли засновник вправі давати вказівки на підставі договору або статуту. У першому випадку підстав для відповідальності засновника не вбачається, оскільки дії засновника є діями самої юридичної особи. І лише в другому випадку засновник повинен нести додаткову відповідальність¹. З цими аргументами важко погодитися. Коли засновник дає обов'язкові вказівки, він завжди діє як орган (член органу) юридичної особи. Його вказівки — це не що інше, як рішення вищого або виконавчого органу. Практично неможливо розрізнити, коли засновник приймає рішення як орган, а коли дає обов'язкові вказівки на підставі статуту. Тому застосовувати різні правові наслідки для цих випадків безпідставно.

  Вважаю, що умовою відповідальності засновника повинна бути його вина у формі  умислу або грубої необережності. Якщо буде встановлено, що засновник прийняв  рішення, виконання якого очевидно могло призвести і призвело до заподіяння шкоди самому товариству, його учасникам або кредиторам, засновник повинен притягатися до субсидіарної відповідальності, оскільки в цьому випадку він використовує залежне підприємство як правовий інструмент в своїх руках. Коли ж заподіяння шкоди стало наслідком нормального господарського ризику, підстав для додаткової відповідальності засновника немає. Іншими словами, засновник може притягатися до відповідальності лише тоді, коли він знав або повинен був знати, що виконання його обов'язкового рішення призведе або може призвести до заподіяння шкоди.

  В літературі висловлювалися пропозиції щодо встановлення додаткової відповідальності засновника і без вини. Так, І. Селі-ванова пропонує застосовувати у разі відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я працівника'. На мій погляд, винятків з загального правила про відповідальність засновника лише за винні дії бути не повинно.

  Поряд з засновниками, до субсидіарної відповідальності повинні притягатися також керівники (виконавчі органи) юридичних осіб. Крім відповідальності перед юридичною особою, вони повинні нести субсидіарну відповідальність перед третіми особами. Так само як і засновники, керівники виконавчих органів контролюють юридичну особу, оскільки саме їх дії породжують для неї права та обов'язки. Тому підстава для субсидіарної їх відповідальності та сама — коли вони знали або повинні були знати, що їх дії призведуть або можуть призвести до заподіяння шкоди. Оскільки діє принцип підпорядкування виконавчих органів вищим, їх слід звільняти від додаткової відповідальності, коли вони діяли на виконання рішень вищих органів.

  За  загальним правилом юридичні особи  несуть відповідальність всім своїм майном. Щодо окремих видів юридичних осіб закон встановлює категорії майна, на яке не може бути звернене стягнення кредиторів. Так, відповідно до ст. 39 Закону "Про власність" державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в її розпорядженні. Не допускається звернення стягнення на основні фонди казенних підприємств. Як в першому, так і другому випадку можливість притягнення засновників (власників) до додаткової відповідальності компенсує кредиторам ризик недостатності майна юридичної особи — боржника. Відповідно до ст. 20 Закону "Про свободу совісті і релігійні організації" не може бути звернено стягнення кредиторів на майно культового призначення, що належить релігійним організаціям.

  Вина  юридичної особи. Юридична особа притягається до майнової відповідальності на загальних умовах. До них належать: 1) протиправність дій, 2) заподіяння шкоди; 3) причинний зв'язок між діями і шкодою; 4) вина. Найбільш складною і дискусійною умовою відповідальності є вина юридичної особи, її природа пояснюється з двох позицій. Г.К. Матвєєв виходить

з того, що юридична особа відповідає за власну вину, оскільки її діяльність дістає вияв в діяльності її працівників. Тому дії працівників (як правомірні, так і протиправні) є діями самої юридичної особи¹.

  Протилежну  позицію має В.Т. Смірнов. На його думку, вина юридичної особи не має свого специфічного, відмінного від вини конкретного працівника змісту і по суті являє собою юридично-технічне поняття, що має головним чином прикладне призначення, покликане забезпечити правильне вирішення питання про відповідальність у випадках заподіяння шкоди посадовими особами органів, а також робітників та службовців юридичної особи². Отже юридична особа відповідає за працівника, а не разом з ним, тобто має місце відповідальність за чужу вину.

  Відповідно  до ст. 1172 ЦК юридична або фізична  особа відшкодовує шкоду, завдану їх працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їх учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

  Отже  юридична особа притягається до відповідальності в силу того, що шкоду заподіяно, по-перше, діями її працівників і, по-друге, під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків. Вина працівників вважається виною юридичної особи, тому що вони пов'язані трудовими або іншими відносинами (наприклад членства, участі), в силу яких фізична особа зобов'язана здійснювати певну діяльність, яка пов'язана з реалізацією цілей юридичної особи. Разом з тим ці дві вини (працівника і юридичної особи) не тотожні. Вина працівника має подвійну природу. З одного боку, це є його власна вина, яка є умовою його матеріальної або цивільно-правової відповідальності перед юридичною особою. Ця вина виражається у психічному ставленні працівника до невиконання (неналежного виконання) ним своїх трудових обов'язків та їх негативних наслідків у вигляді шкоди. З другого боку, в силу закону його вина вважається виною юридичної особи, з якою він перебуває у певних правовідносинах, так само як його діяльність вважа-

ється діяльністю юридичної особи. Отже винні  дії одного суб'єкта (працівника) тягнуть негативні правові наслідки для обох суб'єктів (юридичної особи і працівника). Тому заподіяння шкоди працівником породжує, як правило, два види правовідносин, змістом яких є відшкодування шкоди. Перший виникає між юридичною особою і кредитором. Основна функція цивільно-правової відповідальності — відшкодування заподіяних збитків. Підставою відповідальності є шкода, яка повинна бути відшкодована. Вина як умова цивільно-правової відповідальності має підпорядковане значення. Це проявляється зокрема у тому, що вона презюмується (ст. 614 ЦК), а також допускається відповідальність без вини (ст.ст. 1174, 1175, 1187 ЦК). Винність дій працівника для застосування відповідальності в останньому випадку не має значення. Достатньо самого факту заподіяння ним шкоди.

  Другий  вид деліктних правовідносин  — між юридичною особою і працівником. Обов'язковою умовою відповідальності працівника, крім шкоди, є його вина. Лише винні протиправні дії працівника, які завдали шкоди, є достатніми умовами його відповідальності перед юридичною особою. Ці два види деліктних правовідносин, хоч і мають спільні підстави виникнення, реалізуються незалежно один від одного. Працівник може бути притягнений до відповідальності незалежно від того, чи несе відповідальність юридична особа. Наприклад, коли з працівника стягуються збитки до того, як юридична особа відшкодувала шкоду кредитору. Так само юридична особа, яка відшкодувала заподіяну працівником шкоду, не завжди може притягти його до відповідальності. Наприклад, коли шкода заподіяна діями в межах нормального виробничо-господарського ризику.

  Правова суть відповідальності працівника перед  юридичною особою в літературі дискусійна. Одні вважають, що така відповідальність є регресною, а розмір стягнення визначається законодавством, яке регулює відносини працівника з організацією — трудовим, кооперативним, цивільним. Інші вважають, що вимоги юридичної особи до працівника не можуть бути задоволені за допомогою цивільно-правового регресного позову, але за шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов'язків, працівник несе відповідальність перед організацією, з якою перебуває в трудових відносинах в порядку регресу за нормами трудового законодавства. В принципі, обидві точки зору характеризують відповідальність працівника як регресну, але розходяться в тому, які норми потрібно застосовувати.

  Виходячи  з суті регресних вимог як таких, що засновані на факті попереднього відшкодування шкоди, заподіяної з вини іншого (ст. 1191 ЦК), вважаємо, що відповідальність працівника перед юридичною особою не має регресного характеру. Юридична особа відповідає за свої дії, які виражаються у винних діях її працівників. Тому регрес неможливий. Підставою майнової відповідальності працівника є самостійний склад правопорушення, обов'язковим елементом якого є вина працівника. В особливому порядку визначається і розмір відповідальності залежно від правової природи відносин між працівником і юридичною особою. Такі відносини можливі на підставі трудового договору (найманий працівник), членства (член виробничого кооперативу), участі (учасник повного товариства), договору підряду. Відповідно, якщо шкода заподіяна працівником, який перебуває з організацією в трудових відносинах, розмір відшкодування визначається трудовим правом; якщо шкода заподіяна учасником товариства, розмір відшкодування визначається її установчими документами.

  Не  в усіх випадках протиправні винні  дії працівника, якими заподіяно шкоду, породжують правові наслідки для юридичної особи. Обов'язковою умовою її притягнення до відповідальності є цільова пов'язаність дій працівника з діяльністю юридичної особи. Цільова пов'язаність полягає у вчиненні працівником дій, які покладені на нього законом, трудовим договором, разовим завданням, дорученням, установчими документами. Ці дії вчиняються в інтересах юридичної особи. Така конструкція відповідальності в сучасній доктрині поширюється на усіх роботодавців — як юридичних, так і фізичних осіб.

  Працівниками визнаються фізичні особи, які виконують роботу на підставі трудового договору (контракту), а також підрядники (фізичні або юридичні особи) за договором підряду, якщо при цьому вони діяли за завданням юридичної чи фізичної особи-замовника. Таким чином, ЦК відмовився від особливої вини юридичної особи і встановив особливу вину роботодавця. Загальною умовою його відповідальності є протиправні дії працівників, які діяли за його завданням. їх дії перебувають у цільовій пов'язаності з метою і завданнями роботодавця (юридичної чи фізичної особи), а тому тягнуть правові наслідки безпосередньо для останніх.