Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

  Проблема  кримінальної відповідальності юридичних осіб. У радянський період особливо гострих дискусій навколо суб'єкта злочину (в частині визнання таким лише фізичної особи) не виникало. Вперше питання про визнання юридичних осіб

суб'єктами злочину було винесено на широке обговорення  під час роботи над новим Кримінальним кодексом України (КК). У той час до Верховної Ради України було подано два альтернативних законопроекти. Автори одного з них, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, до яких приєдналися судді Вищого арбітражного суду, категорично не сприймали ідеї кримінальної відповідальності юридичних осіб, відверто називаючи її нісенітницею. Авторами альтернативного проекту були доктор юридичних наук В. Смітієнко та заслужений юрист України Г. Агафонов, вважаючи встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб нагальною проблемою часу¹.

  Законодавець  ідеї, яку так активно обстоювали В. Смітієнко та Г. Агафонов, не сприйняв. Стаття 18 КК визначає, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність, а спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, на сьогоднішній день в Україні і загальним і спеціальним суб'єктом злочину може бути лише фізична особа.

  Здавалося, на цьому можна було б закінчити  аналіз чинного законодавства з даної проблематики. Але підхід до вирішення питання про кримінальну відповідальність юридичних осіб у міжнародних договорах України, підписаних та ратифікованих нею конвенціях не такий однозначний, як в КК, а ст. 9 Конституції передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

  Так, у ст. З Рамкової конвенції ООН  проти організованої злочинності від 21 липня 1997 року закріплено, що кожна держава—учасниця Договору розглядає питання про встановлення у своєму внутрішньодержавному кримінальному законодавстві можливості залучення до кримінальної відповідальності юридичних осіб, які отримують прибуток з організованої злочинної діяльності або функціонують як прикриття для злочинної організації. Дещо категоричніший підхід до встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб у Конвенції про корупцію у контексті кримінального права 1999 року, підписаної

Україною 27 січня 1999 року, оскільки даний документ встановлює, що кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за передбачені цією Конвенцією кримінальні правопорушення — дача хабара, посередництво та відмивання грошей, — вчинені у їхніх інтересах будь-якою фізичною особою, яка діяла в особистій якості чи як представник того чи іншого органу юридичної особи та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням: — представницьких повноважень юридичної особи; чи — повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи — повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи; а також за залучення такої фізичної особи до вищезазначених правопорушень у якості співучасника чи підбурювача.

  Стаття 10 Конвенції ООН проти транснаціональної  організованої злочинності (ратифікована Законом від 4 лютого 2004 р.) та ст. 5 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму (ратифікована Законом від 3 квітня 2003 р.) передбачають, що кожна держава-учасниця відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства вживає необхідних заходів для того, щоб можна було притягнути юридичну особу, яка знаходиться на її території або заснована згідно з її законами, до відповідальності в разі вчинення фізичною особою, відповідальною за управління цією юридичною особою або контроль за нею, яка виступає в своєму офіційному статусі, злочинів, передбачених цими конвенціями. Така відповідальність може мати кримінально-, цивільно- або адміністративно-правовий характер. На сьогоднішній день в Україні вчинення терористичного акту, створення та участь в терористичній організації, створення та участь в злочинній організації, сприяння учасникам злочинних організацій, укриття їх діяльності визнається злочинами, а тому за вчинення таких дій ні адміністративної, ні цивільно-правової відповідальності наставати не може. Таким чином, ратифікувавши вище перелічені конвенції, Україна взяла на себе зобов'язання визнати суб'єктом злочину юридичну особу та передбачити в національному законодавстві механізм притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності.

  Крім  того, згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи К (2000) 11 держави — члени Ради Європи повинні ввести цивільно-правову та кримінальну відповідальність юридичних осіб з конкретизованими покараннями. Документ про спільні дії Європейського Союзу від 1997 року зобов'язує держави — члени ЄС запровадити адміністративну чи кримі-

нальну  відповідальність за злочини, вчинені  від імені юридичної особи без урахування кримінальної відповідальності фізичних* осіб, що стали співучасниками чи організаторами злочину.

  Все вище наведене дає підстави окремим  науковцям стверджувати наступне: враховуючи, що Україна на сьогодні є членом як Організації Об'єднаних Націй, так і Ради Європи, а також вживає заходів щодо набуття членства у Європейському Союзі, цілком виправданим було б при виборі виду відповідальності для юридичної особи дотримуватись перш за все встановлених цими організаціями для своїх членів "правил гри", тобто встановити кримінальну відповідальність юридичних осіб¹.

  Таким чином, не можна категорично, однозначно і безапеляційно стверджувати, що в законодавстві України відсутні будь-які передумови для запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб, більше того, існує колізія між діючим КК та міжнародними зобов'язаннями щодо вдосконалення національного законодавства, взятими нашою державою перед міжнародною спільнотою. У даний час така колізія вирішується просто: ч. З ст. З КК передбачає, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК, але ч. 1 цієї ж статті встановлює, що КК грунтується на Конституції та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

  Зарубіжний  досвід встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб. У числі перших законодавчих актів, які встановлювали кримінальну відповідальність юридичних осіб, згадується французький Ордонанс 1670 року. Він передбачав для корпорацій, асоціацій та інших об'єднань покладення покарання майнового характеру: грошові штрафи, викупи, виплати, а для міст, як особливих об'єднань, специфічні покарання: зруйнування, позбавлення прав, привілеїв і пільг². Це факт спростовує аргумент, що інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб зародився і притаманний лише англо-саксонській правовій системі.

  Кримінальна відповідальність юридичних осіб у  Великій Британії існує з 1944 року. Проте перший судовий прецедент,

який  засвідчив можливість посадити на лаву підсудних компанію, мав місце ще в 1846 році. При вирішенні питання про притягнення фірми до кримінальної відповідальності застосовують "принцип ідентифікації", який полягає в тому, що дії або бездіяльність та психічний стан посадових осіб ототожнюють із дією або відповідно бездіяльністю юридичної особи та її "психічним станом". Питання ототожнення фізичних осіб з особою юридичною знайшло відображення у судових рішеннях. У них зазначалося, що компанію можна порівняти з людиною, оскільки в неї є мозок та нервові центри, які контролюють її рухи, а також руки, які діють відповідно до наказів центру. Мозком були визнані керівні особи компанії, оскільки саме вони уособлюють її волю, здійснюють управління та контроль за її діяльністю. Саме з такими людьми і має ідентифікуватися юридична особа. У той же час у рішеннях зазначено, що юридична особа не може відповідати за злочини, які вона неспроможна вчинити, зокрема вбивство, зґвалтування. Вона також не несе відповідальності у випадках, коли покарання, яке передбачається за злочин, не може бути виконане, як, наприклад, ув'язнення¹.

  Юридичні  особи у Сполучених Штатах Америки  можуть бути суб'єктами злочинів як на рівні окремих штатів, так і  на рівні федерації. Відправним пунктом у питанні про кримінальну відповідальність корпорацій стало рішення Верховного Суду США (1909 р.), в якому визнавалося, що корпорації могли підлягати кримінальному покаранню за дії своїх службовців. У рішенні по справі Крісті були вироблені критерії кримінальної відповідальності корпорації за дії свого агента (представника): по-перше, ці дії повинні бути вчиненні в межах службових повноважень представника; по-друге, в інтересах корпорації, по-третє, щоб вони були вчинені за повноваженнями, за згодою або схвалені керівництвом компанії.

  Сьогодні  більш широку форму корпоративної  відповідальності передбачає федеральне кримінальне законодавство США. Корпорації можуть нести кримінальну відповідальність як за дії, так і за бездіяльність. В останньому випадку відповідальність настає за невчинення чогось, що було визначено законом, або за невиконання обов'язків, покладених ним на корпорацію. Суть кримінальної відповідальності корпорацій полягає в убезпеченні суспільства від злочинних дій організацій в особі їхніх

керівників, а також службовців нижчих, які  розраховують на потурання або діють  за прямою вказівкою керівництва, використовуючи свої повноваження. При цьому у США підхід до визначення переліку злочинів, за які може притягатися до кримінальної відповідальності юридична особа, дещо інший, ніж у Великій Британії. Яскравим прикладом цього може слугувати вирок по справі щодо американської компанії "Юніон Кар байд", за яким дана корпорація була визнана винною у вчиненні простого убивства (у 1984 році витік токсичного газу з одного з її заводів в індійському місті Бхопал спричинив смерть 4 тис. людей та тяжкі захворювання близько 50 тис. мешканців цього міста)'.

  Цікавим для України є досвід Франції  та Німеччини щодо встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб, оскільки правові системи цих держав є чи не найтиповішими представниками континентальної правової системи.

  У Франції з 1992 р. юридичні особи визнаються суб'єктом злочину, за винятком держави, і підлягають кримінальній відповідальності за злочини, вчинені на їх користь органами чи представниками юридичної особи. Кримінальна відповідальність юридичних осіб у Франції не виключає такої для фізичних осіб — виконавців чи співучасників тих самих діянь. Відповідальність юридичних осіб настає лише за прямо вказані в КК Франції злочини — злочини проти людяності, неумисні посягання на життя, незаконне розповсюдження наркотичних засобів, "комп'ютерні" злочини, тероризм, підробка грошей. Цікавим є положення, викладенні в ст.ст. 131-37—131-39 КК Франції, в яких дано перелік кримінальних покарань, які можуть застосовуватись до юридичних осіб, зокрема:

1. Штраф.
2. Припинення діяльності.
3. Остаточна або тимчасова (на строк до 5 років) заборона здійснення окремих видів діяльності.
4. Віддання під судовий нагляд строком не більш як на 5 років.
5. Остаточне або тимчасове (на строк до 5 років) закриття відокремлених підрозділів юридичної особи.
6. Остаточна або тимчасова (на строк до 5 років) заборона брати участь в договорах, що укладаються державою.
 

8. Остаточна або тимчасова (на строк до 5 років) заборона звертатися до населення з метою розміщення вкладів чи цінних паперів.

9. Заборона випускати окремі цінні папери строком на 5 років.
10. Конфіскація речі, яка була знаряддям або предметом вчинення злочину.

  10. Оприлюднення через засоби масової інформації чи іншим 
чином вироку, постановленого щодо юридичної особи¹.

  Спірним є питання кримінальної відповідальності юридичної особи за кримінальним правом Німеччини. Прямої вказівки норми діючого КК не містять, але, наприклад, А.С. Нікіфоров, шляхом системного аналізу норм цього акта, дійшов висновку, що Німеччина визнає юридичну особу суб'єктом злочину². Інший російський вчений А.А. Малиновський вважає, що інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб в німецькому кримінальному праві відсутній³.

  У той же час деякі країни не визнають існування інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб. До них належать Російська Федерація, Республіка Польща, Швейцарія та інші.

  Як  вже було вказано вище, в окремих  країнах юридична особа вже понад сто років визнана суб'єктом злочину. Здавалося б, в кримінальному праві цих країн всі спірні питання, пов'язані з аналізованим інститутом, мали б бути вирішені. Натомість досі вчені, законодавці та практики цих країн не виробили єдиного, погодженого підходу до розв'язання дискусійних питань. Той факт, що юридична особа діє опосередковано через фізичних осіб (директора, правління, агентів, представників), до цього часу є джерелом дискусій з приводу того, хто все ж таки реально вчиняє інкримінований юридичній особі злочин, і як в законі та судовій практиці варто розподілити відповідальність за цей злочин. Іншими словами, дискутуються питання кримінально-правового статусу суб'єкта злочину, причинного зв'язку, вини, а також переліку діянь, які може вчиняти юридична особа.