Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Апреля 2012 в 23:09, научная работа
У роботі з практичної точки зору прокоментовано основні положення законодавства та судової практики з питань корпоративних відносин, висвітлені найважливіші проблеми сучасного корпоративного права України. Видання зацікавить насамперед адвокатів, нотаріусів, суддів, юрисконсультів, а також керівників господарських товариств, акціонерів, викладачів та студентів.
Не всі зарубіжні країни пов'язують момент виникнення правоздатності саме з державною реєстрацію. Наприклад, у ФРН товариства з обмеженою відповідальністю виникають з моменту їх реєстрації в торговому реєстрі, а акціонерні товариства вважаються створеними, коли акціонери отримали акції1. Законодавство США допускає існування корпорацій "де-факто", правоздатність яких виникає без державної реєстрації2.
Припинення правоздатності юридичної особи відбувається в момент внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Процедура припинення буде докладніше розглянута в іншій главі.
З урахуванням наведеної вище специфіки правового статусу публічних юридичних осіб вважаю, що їх правоздатність повинна припинятися в момент, коли набере чиності рішення про їх припинення. Державна реєстрація цього факту повинна мати лише інформаційне значення.
Певну плутанину у загальне правило вносить ст. 8 Закону "Про господарські товариства", відповідно до якої учасник товариства може укладати угоди від імені товариства ще до його державної реєстрації. Якщо така угода в подальшому буде схвалена товариством, то її правові наслідки настануть безпосередньо для товариства. Отже, права та обов'язки товариства формально можуть виникнути ще до того, як воно зареєстроване, внаслідок дій учасників.
Правовий аналіз цієї норми дозволяє зробити висновок про її неузгодженість із загальним правилом про момент виникнення правоздатності юридичної особи та інститутом представництва.
Законодавець вживає поняття "угоди від імені товариства", тобто розглядає товариство як суб'єкт. Однак до державної реєстрації товариство не є юридичною особою, а отже не має і цивільної правоздатності, яка настає одночасно з реєстрацією. Обов'язковою умовою дійсності угод є наявність достатнього обсягу правоздатності та дієздатності її учасників. Але у наведеному вище випадку, тобто до реєстрації товариства, правоздатність не виникає. Тому усі угоди, укладені від імені товариства до його реєстрації, мали б бути недійсними. Незалежно від схвалення чи несхвалення цих угод.
Угода, укладена учасником до реєстрації товариства, не може вважатися такою, що укладається через представника, тому що представників можуть мати лише правоздатні організації. Тому до відносин учасника і незареєстрованого товариства не можуть застосовуватися також норми про представництво.
Не може бути застосовано до цих правовідносин і інститут цесії. Адже у цьому випадку мала б відбутися зміна сторони в зобов'язанні. В той час зміст ст. 8 Закону "Про господарські товариства" дає підстави вважати, що угоди, укладені учасником до реєстрації, у разі схвалення зобов'язують саме товариство, а не його учасника. З цих самих причин не може бути застосовано норми про покладення виконання на третю особу, адже і тут суб'єкти зобов'язання не змінюються.
Вважаю, що ст. 8 Закону "Про господарські товариства" є спеціальним випадком норм про угоди, укладені неналежним представником. Потреба у цій нормі виникла у зв'язку із однією-єдиною, але істотною відмінністю — відсутністю товариства, від імені якого укладається угода. Ця обставина робить неможливим застосування норм про наступне схвалення угоди.
Для з'ясування суті, а отже і правової природи таких угод, слід враховувати, що процес створення товариства розпочинається з підписання установчого документа. З цього моменту -'можна вважати, що товариство фактично існує. Але не як юридична особа, а як просте товариство (партнерство). Тільки з цього часу учасник може укладати угоди від імені створюваного товариства. Угоди, укладені від імені товариства до підписання установчого договору, не можуть вважатися такими, що укладені від імені товариства (незалежно від змісту угоди), оскільки товариства ще не існує ні фактично, ні юридично.
Додатковим аргументом для такого висновку може бути той факт, що у ст. 8 особа, яка укладає угоду від імені товариства, називається "засновником". Засновник — це поняття, смислове
навантаження якого нерозривно пов'язане із об'єктом такого заснування — товариством. Про товариство можна говорити лише з моменту його фактичного створення, тобто з дня підписання установчого договору. У цьому договорі особи, які заснували товариство, називаються засновниками. До цього часу особа, яка укладає угоду від імені товариства, ще не є засновником.
Наступне схвалення угоди робить її дійсною не з моменту її вчинення або схвалення, а з моменту державної реєстрації товариства. Саме так застосовується ст. 8 Закону "Про господарські товариства" у судовій практиці. Так, державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсною укладеної фірмою та товариством угоди про розробку конструкторської документації, посилаючись на укладення цієї угоди до моменту державної реєстрації товариства і вважаючи її такою, що суперечить інтересам держави і суспільства.
Рішенням арбітражного суду позов задоволено з посиланням на невідповідність угоди вимогам закону і підписання її з метою перекручення бухгалтерської звітності для уникнення від сплати податків і обов'язкових платежів.
Постановою наглядової інстанції рішення по справі скасовано, у позові відмовлено з огляду на відповідність укладеної угоди вимогам закону і недоведеність умислу відповідачів на досягнення мети, яка суперечить інтересам держави і суспільства.
Судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов постанову залишила без змін і вказала, зокрема, що хоча оспорювану угоду і було укладено до набуття товариством правоздатності, зобов'язання за угодою були виконані товариством після його державної реєстрації: конструкторську документацію передано замовникові на підставі відповідного акта і вартість відповідних робіт замовником оплачено. Це свідчить про подальше схвалення товариством оспорюваної угоди (див. п. 1.5 Оглядового листа Вищого арбітражного суду України від 20 квітня 2001 р. № 01-8/481 "Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)").
Близькою до ст. 8 Закону "Про господарські товариства" є ч. 4 ст. 96 ЦК, за якою особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.
На відміну від згаданої вище ст. 8, в нормі ЦК основне протиріччя усунуто: в ній не йдеться про угоди, що укладаються від імені товариства.
Розширення обсягу правоздатності. У ч. З ст. 91 ЦК зазначено, що юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).
Перелік сфер діяльності, які ліцензуються, наводиться в Законі України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
Одержання ліцензії є необхідною передумовою для набуття права здійснювати певну діяльність. Ліцензія — це документ, що надає юридичній особі додаткові права, розширює обсяг її правоздатності. Ліцензування — це спосіб державного регулювання певного виду діяльності.
Основна функція ліцензування — державний контроль за дотриманням передбачених законом умов здійснення певного виду діяльності в інтересах здоров'я людини, збереження навколишнього середовища, безпеки держави.
Вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, визначається в ліцензійних умовах, що затверджуються на кожний вид ліцензованої діяльності.
На мою думку, ліцензування, як спеціальна умова здійснення підприємництва, полягає не в отриманні ліцензії, а в повсякчасному дотриманні ліцензіатом ліцензійних умов. Ліцензія свідчить лише про те, що на момент її видачі ліцензіат відповідав вимогам, що передбачені ліцензійними умовами.
Діяльність
без ліцензії вважається незаконною,
навіть коли її здійснює зареєстрований
суб'єкт господарської
підприємницька правоздатність1, тобто право здійснювати ліцензований вид діяльності відповідно до ліцензійних умов. У зв'язку з цим звернемо увагу ще на одну проблему. У ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" в редакції до 2000 р. термін ліцензування в дужках пояснювався як обмеження. Так само ст. З Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" містить норму, що ліцензія є документом, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню. Однак, на мій погляд, ліцензування і обмеження — поняття не рівнозначні. Ліцензія — це дозвіл, а обмеження — це заборона. Внаслідок отримання ліцензії обсяг правоздатності суб'єкта господарської діяльності, зокрема і юридичної особи, розширюється. Він набуває права здійснювати таку діяльність, яку інші суб'єкти здійснювати не можуть.
Обмеження обсягу правоздатності. Відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.
Таке поняття, як обмеження правоздатності юридичної особи, вводиться в ЦК вперше. Спеціальних норм, які б встановлювали підстави, порядок та інші умови застосування цієї норми, ЦК не встановлено. Слід звернути увагу, що обмеження правоздатності фізичних осіб ЦК не допускає і навіть містить спеціальну норму — ст. 27, спрямовану на запобігання такому обмеженню.
Одним із способів обмеження правоздатності юридичної особи може вважатися анулювання її ліцензії. У цьому випадку суб'єкт втрачає спеціальні права, які він мав саме у зв'язку із ліцензією. Однак таке припущення не відповідає ст. 21 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", за якою орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом 10 робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії. Суб'єкт має право оскаржити рішення до суду. Ця суперечність може бути покладена в основу обгрунтування позову про незаконність будь-яких рішень органу ліцензування про анулювання ліцензій з тих підстав, що воно суперечить ч. 2 ст. 91 ЦК.
Національність юридичної особи. Юридична особа не виникає і не існує поза правом. В свою чергу, право не існує поза державою. Отже юридична особа не існує поза державою.
Держава визначає, що вона буде вважати юридичною особою на її території і який правовий режим їй буде надано1.
Зв'язок юридичної особи з певною державою та її правом називається національністю юридичної особи. Питання про національність є актуальним в контексті відносин, що регулюються міжнародним приватним правом. Національність юридичної особи дозволяє встановити, закон якої країни визначає її правовий статус.
Визначення правового статусу іноземної юридичної особи через "національність", тобто особистий закон (статут) і державну належність юридичної особи вважається застарілим підходом. На думку С.М. Хєди, використання в науці міжнародного приватного права публічно-правової категорії "національність юридичної особи" не є виправданим за наявності власного загальноприйнятого поняття "особистий закон (статут) юридичної особи". З метою уніфікації підходів до визначення правових понять та категорій пропонується використовувати тільки поняття "особистий закон (статут)" для визначення правового статусу юридичної особи2.
Єдиної думки щодо поняття "національність" юридичної особи наука не виробила. А.М. Городисський вважає, що в зміст поняття національності юридичної особи включаються різного роду зв'язки між юридичною особою та державою, які надають державі право здійснювати юрисдикцію та впливати на юридичні особи у сферах, що відносяться до зазначених цілей3.
Щоб визначити особистий статус юридичної особи, спочатку буде вирішуватися питання про її національність згідно з критерієм, що існує в цій державі, тому національність є найважливішою у визначенні особистого статусу в міжнародному приватному праві. Єдиний критерій визначення національності, який був би визнаний усіма державами, відсутній. Існує чотири критерії: