Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

  Як  бачимо, недієздатність може бути наслідком  як суб'єктивних, так і об'єктивних причин. Але результат один — особа, котра є органом і дії якої мали б породжувати права та обов'язки для юридичної особи, відсутня або не здатна виконувати свої статутні повноваження.

  Недієздатність  юридичної особи може бути тимчасовою або постійною. Тимчасова може бути усунута вищим органом юридичної особи. Наприклад, якщо в акціонерному товаристві усі члени правління одночасно звільнилися, то товариство є недієздатним до сформування нового складу правління. Це можуть зробити загальні збори акціонерів, тому на час, який необхідний для їх скликання та проведення, юридична особа де-факто існує без виконавчого органу, тобто є недієздатною.

  Постійна  недієздатність має місце тоді, коли вона не може бути усунута вищим органом, зокрема й тому, що він не функціонує. Цей стан може виникнути, коли вищий і виконавчий орган збігаються в одній особі (таке може бути у приватних підприємствах); коли юридична особа заснована невстановле-ними особами (наприклад, за підробленими паспортами); коли усі члени вищого органу вибули з нього (наприклад, усі члени громадської організації вийшли з її складу) тощо.

  Для цих випадків необхідне, як видається, спеціальне правове регулювання, яке мало б на меті встановити, хто і як повинен "відновити" дієздатність юридичної особи. Адже від цього можуть залежати права та інтереси третіх осіб.

  Вважаю, що концептуально відносини щодо недієздатності юридичної особи можна було б врегулювати аналогічно до недієздатності фізичної особи. Наприклад, зацікавленим особам (такими можуть бути працівники, кредитори та ін.) можна було б надати право звернутися із заявою до суду про призначення особи, уповноваженої управляти юридичною особою, так би

мовити, тимчасової адміністрації. За аналогією  з призначенням опікуна недієздатній фізичній особі.

  Процесуально  це мало б відбуватися в порядку  окремого провадження, оскільки спір про право як такий відсутній. З моменту набрання рішенням законної сили повноваження органу управління передавалися б спеціально призначеній особі. Кандидатури суд міг би обирати з числа арбітражних керуючих. Як бачимо, механізм практично вже існує.

  Діяльність  виконавчого органу юридичної особи  іноді може бути істотно ускладнена. Наприклад, коли керівник юридичної особи перебуває під вартою або відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, відсторонений від посади, перебуває у стані несвідомості. Фактично мова йде про його тимчасову неспроможність виконувати статутні повноваження. Вважаю, такий стан за своїм характером близький до стану обмеженої дієздатності фізичної особи. Розвиваючи цю проблему, можна, в принципі, обгрунтувати необхідність введення поняття обмеженої дієздатності юридичної особи.

  Підсумовуючи  вищенаведене, слід відзначити, що проблема недієздатності юридичної особи — це біла пляма вітчизняного корпоративного права, надзвичайно актуальна і потребує ґрунтовного спеціального дослідження, можливо навіть не одного.

  Деліктоздатність  юридичної особи. Третім елементом право-суб'єктності юридичної особи є деліктоздатність. Слід погодитися з О.І. Іоффе, що важливість цієї проблеми полягає в тому, що жодна інша спеціальна проблема цивільного права не здатна в такій мірі служити критерієм оцінки правильності тієї чи іншої теорії юридичної особи, як проблема цивільно-правової відповідальності'.

  Самостійна  майнова відповідальність є важливим наслідком майнової самостійності юридичної особи. Окремі автори вбачають в ній навіть головну ознаку.

  Загальні  засади цивільно-правової відповідальності юридичних осіб в Україні визначені двома нормами. Відповідно до ст. 7 Закону "Про власність" юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за

зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

  Відповідно  до ст. 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їх дій відповідним органом юридичної особи.

  Принцип взаємної невідповідальності. Одним із найважливіших проявів самостійної майнової відповідальності юридичної особи є принцип "взаємної невідповідальності": засновник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями засновника. Багато для кого цей принцип відносин між юридичною особою і засновником є вирішальним під час обрання організаційно-правової форми господарської діяльності саме шляхом створення юридичної особи. Не менш важливо це і для третіх осіб.

  Взаємна невідповідальність є логічним висновком  з того, що юридична особа — це самостійний суб'єкт.

  Частина 3 ст. 96 ЦК передбачає, що винятки із принципу взаємної невідповідальності можуть встановлюватися установчими документами або законом. Така норма є необгрунтованою. Загальні засади відповідальності засновника визначаються наперед обраною організаційно-правовою формою юридичної особи. Умова про відповідальність юридичної особи певного виду чітко визначена законом і є імперативною, а тому від засновника не залежить. В іншому випадку можливим було б створення товариства з обмеженою відповідальністю, в якому учасники несли б повну відповідальність за його зобов'язаннями з тих лише підстав, що це передбачено статутом цього товариства. Це б суперечило самій природі такого товариства, було б несумісним з організаційно-правовою формою цієї юридичної особи. Вважаю, що учасники не вправі змінювати передбачений законом порядок відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи. У зв'язку з цим у ч. З ст. 96 ЦК слова "установчими документами" є зайвими.

  Субсидіарна відповідальність учасників. Залежна юридична особа. Законодавством України передбачені наступні випадки, коли засновник несе відповідальність за зобов'язаннями юридичної особи:

1. відповідальність учасників повного товариства;
2. відповідальність учасника з повною відповідальністю командитного товариства;
3. додаткова відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю;
4. відповідальність держави за зобов'язаннями казенних підприємств.

  В цих випадках притягнення учасника до майнової відповідальності можливе лише тоді, коли майна юридичної особи буде недостатньо для погашення її боргів. Це можна встановити лише в процесі виконавчого провадження. За своїм характером така відповідальність в усіх випадках є додатковою (субси-діарною).

  Крім  позитивних сторін принципу взаємної невідповідаль-ності, він може використовуватися і для зловживань, коли юридична особа створюється лише як інструмент обмеження майнової відповідальності недобросовісних засновників. З метою недопущення таких зловживань законодавство окремих країн передбачає випадки, коли до відповідальності за зобов'язання юридичної особи притягаються її засновники (керівники). Так, відповідно до ст. 56 ЦК Російської Федерації, якщо неспроможність (банкрутство) юридичної особи викликана засновниками (учасниками), власником майна юридичної особи або іншими особами, які мають право давати обов'язкові для цієї юридичної особи вказівки або іншим шляхом мають можливість визначати її дії, на таких осіб у випадку недостатності майна юридичної особи може бути покладена субсидіарна відповідальність за її зобов'язаннями. Аналогічна норма була в проекті ЦК (ст. 77), однак до остаточного тексту Кодексу не потрапила.

  Обставиною, яка зумовлює додаткову відповідальність засновників, є підконтрольність їм юридичної особи. Відповідно до п. 1.26 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) під здійсненням контролю слід розуміти володіння безпосередньо або через більшу кількість пов'язаних фізичних чи юридичних осіб найбільшою часткою (паєм, пакетом акцій) статутного фонду платника податку або управління найбільшою кількістю голосів у керівному органі такого платника податку або володіння часткою (паєм, пакетом акцій),

не меншою 20% від статутного фонду платника податку. Для фізичної особи загальна сума володіння часткою статутного фонду платника податку (голосів у керівному органі) визначається як загальна сума корпоративних прав, що належить такій фізичній особі, членам сім'ї такої фізичної особи та юридичним особам, які контролюються такою фізичною особою або членами її сім'ї. На даний час застосування цієї норми обмежується лише податковими відносинами.

  Згідно  з ст. 1 Закону України від 11 січня 2001 р. "Про захист економічної конкуренції" контроль — це вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки: праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною; праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання; укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання; заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання; обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання. Пов'язаними особами є юридичні та/ або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання.

  З проблемою контролю безпосередньо  пов'язана відповідальність учасників залежних юридичних осіб. Контроль проявляється саме в залежності. Залежність можна визначити як можливість істотного (вирішального) впливу на діяльність юридичної особи з боку інших осіб.

  Відповідно  до ч. 1 ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належить 20 або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи 20 або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

  У цій нормі важливими є два  моменти. По-перше, залежним може бути лише акціонерне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю. Повне та командитне товариство, а також юридичні особи інших організаційно-правових форм залежними не визнаються за жодних обставин. По-друге, відносини залежності визначаються лише через один, кількісний критерій — розмір частки в статутному капіталі (кількість акцій) — більше 20%. Інші критерії контролю, що наведені в інших нормативно-правових актах, до поняття залежного господарського товариства не застосовуються.

  Зарубіжне законодавство встановлює різні критерії для визначення залежності. В Російській Федерації залежним визнається товариство, якщо інше товариство має понад 20% голосуючих акцій акціонерного товариства або 20% статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 106 ЦК РФ). В ФРН залежність визначається прямим чи опосередкованим впливом іншого підприємства, а так само більшістю паїв¹. Отже залежність визначається через об'єктивні (частка в капіталі) або суб'єктивні (вплив) ознаки. Вважаю, що потрібно застосовувати обидва критерії залежності. В окремих випадках притягнення засновника (учасника, акціонера) до субсидіарної відповідальності лише через те, що він має велику частку, неможливе. Наприклад, коли учасник, який володіє значною часткою (наприклад, за законодавством РФ — понад 20%), не брав участі у зборах, які схвалили рішення, що призвело до банкрутства. Сам по собі факт володіння великою часткою недостатній для додаткової відповідальності засновника. Важливе значення має також суб'єктивний фактор — використання об'єктивної залежності для впливу на прийняття того чи іншого рішення.

  У ст. 126 ГК залежність поділяється на просту і вирішальну. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо одне з них  має можливість блокувати прийняття  рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

  Вирішальна  залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загаль-