Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

  Проаналізуємо на прикладі. Для здійснення підприємницької  діяльності було обрано організаційно-правову форму приватного підприємства. Згодом, у зв'язку з необхідністю залучення

нових партнерів воно було перетворене  на товариство з обмеженою відповідальністю. А через якийсь час, для залучення капіталу у нові ділові проекти — у відкрите акціонерне товариство. Після втілення проекту значна частина акцій сконцентрувалася в руках небагатьох акціонерів, які вирішили перетворити відкрите акціонерне товариство у товариство з додатковою відповідальністю, — для здійснення довірчих операцій. У підсумку всі ці перетворення, зміни організаційно-правової форми не впливали на основну мету — отримання максимального прибутку. Застосовувалася та форма підприємства, яка видавалася його учасникам найбільш оптимальною для реалізації цієї мети. Натомість громадська організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою якої є отримання прибутку, оскільки це б означало зміну її цілей. Це випливає і зі змісту ст. 19 Закону "Про об'єднання громадян", за якою реєстрація ново-створеного [внаслідок реорганізації] об'єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом.

  Існування юридичної особи, мета якої не визначена хоча б у загальних рисах, неможливе. Чітке окреслення мети юридичної особи виконує низку важливих функцій. Так, визначення підприємницької мети дозволяє віднести особу до числа суб'єктів підприємницької діяльності, що в свою чергу поширює на неї норми про оподаткування, звітність, умови здійснення певних видів діяльності (наприклад, ліцензування) та ін. Для юридичних осіб, які прагнуть непідприємницької мети, існують певні пільги в оподаткуванні їх доходів, інші умови розподілу коштів та використання майна при ліквідації.

  Визначення  мети має важливе значення і для  засновника. Таким шляхом він спрямовує її діяльність відповідно до своїх інтересів. Отже, кожна юридична особа, як і будь-яка організація, має певну легальну мету. Законодавець повинен визнати за нею право вчиняти будь-які дії, спрямовані на досягнення такої мети, незалежно від того, в якій сфері вони здійснюються.

  Вичерпного  переліку правочинів, що можуть вчинятися  юридичною особою, передбачити неможливо. Немає в цьому і потреби. Проте всі вони повинні бути спрямовані на досягнення визначеної установчими документами мети. Можна виділити два види таких правочинів. До першої групи належать право-чини, які є однорідними для будь-яких юридичних осіб: договори про розрахунково-касове обслуговування, про користування комунальними послугами, послугами зв'язку тощо. Результат, який досягається шляхом укладення таких правочинів, прямо не пов'язаний з метою юридичної особи. їх призначення —

забезпечення  нормальної роботи організації. Можливість укладення таких правочинів прямо передбачена законом, а тому додаткової регламентації в установчих документах не потребує.

  Друга група — правочини, які характерні для конкретної юридичної особи  і спрямовані на досягнення її мети. Наприклад, укладення договорів купівлі-продажу є способом реалізації підприємницької мети, оскільки в результаті здійснення таких договорів ця мета досягається. Юридичні особи можуть вчиняти будь-які правочини, які не суперечать закону і спрямовані на досягнення своєї мети. В цьому, на мій погляд, і полягає їх загальна правоздатність. Прирівняти таку правоздатність до правоздатності фізичної особи було б неправильним, оскільки остання не обмежується нічим, а зміст її визначається законом і є однаковим для всіх.

  Формально ст. 91 ЦК наділяє усіх юридичних осіб, незалежно від організаційно-правової форми та виду, однаковою правоздатністю. Це означає, що в українському законодавстві відбулася повна відмова від концепції спеціальної правоздатності юридичних осіб. Однак щодо деяких із них спеціальна правоздатність (точніше — виключна) зберігатиметься і надалі: щодо банків, страхових компаній, бірж, торговців цінними паперами та деяких інших організацій. Закон обмежує їх правоздатність тими цілями, заради досягнення яких вони створювалися, і в такий спосіб сприяє розвитку їх діяльності саме у цьому напрямку. Такі обмеження мають публічно-правову природу.

  Проблема "позастатутних" правочинів. Різниця між загальною і спеціальною правоздатністю юридичних осіб набувала прикладного значення при розгляді спорів про правові наслідки правочинів, що виходять за межі правоздатності.

  Головну проблему становила кваліфікація угоди  як поза-статутної, оскільки законодавство не містило чітких критеріїв. Судову практику з цього питання узагальнив Вищий арбітражний суд України. Відповідно до п. 12 роз'яснення Президії від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності.

Тому арбітражні суди, вирішуючи спори, пов'язані  з визначенням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, повинні були виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності. Тому недійсною на підставі ст. 50 ЦК 1963 р. мала визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах.

  При розгляді справ про визнання недійсними угод за ст. 50 ЦК 1963 р. суд повинен був встановлювати, чи справді вона прямо суперечить визначеним в законі або установчих документах цілям. При цьому об'єктивних критеріїв "прямої суперечності" в законі не було. Більш вдале формулювання пропонувалося у проекті ЦК. За ст. 217 проекту правочин юридичної особи, який заборонений її установчими документами, є недійсним. Отже, для визнання угоди недійсною достатньо було б дослідити положення установчих документів і з'ясувати, чи суперечить їм вчинена угода.

  На  інших ніж в Україні засадах  побудовано ст. 173 ЦК Російської Федерації, яка передбачає, що угода, яка суперечить цілям діяльності юридичної особи, визначеним її установчими документами, або вчинена юридичною особою, яка не має ліцензії на здійснення певної діяльності, може бути визнана недійсною за позовом зацікавленої особи, якщо доведено, що інша сторона в угоді знала або повинна була знати про її незаконність. Тобто за російським законодавством позастатутна угода вважається заперечною. Така норма охороняє насамперед контрагентів позастатутної угоди, які не знали і не повинні були знати про те, що угода суперечить установчим документам.

  Визнання  позастатутних угод недійсними пов'язане з суб'єктивною оцінкою суддею відповідності результату угоди цілям діяльності юридичної особи. Оскільки об'єктивних критеріїв немає, правозастосовні органи цю саму суперечливість угоди цілям юридичної особи могли розуміти по-різному. Про це , свідчила і судова практика. За позовом дочірнього підприємства АТ "Совмортранс" арбітражний суд Одеської області постановив рішення, яким визнав недійсним договір про співпрацю і спільну діяльність між позивачем і СП "Юмбікол" як такий, що суперечить предмету і цілям діяльності "Совмортранса". В договорі передбачалося здійснення спільних програм у сфері виробництва і постачання товарів народного вжитку, що суперечить положенню про філію АТ "Совмортранс" в м. Одеса, в якому такі види діяльності не передбачені. Невизначеність таких термінів, як "цілі діяльності", "види діяльності" негативно впливала на практику застосування ст. 50 ЦК 1963 р.

  При широкому розумінні цілей діяльності, як не пропонувалося Вищим господарським судом України, застосовувати ст. 50 ЦК 1963 р. було важко. Наприклад, в установчих документах юридичної особи передбачено, що вона створена з метою здійснення будь-якої діяльності для отримання прибутку. З точки зору ст. 50 договір про надання акціонерним товариством благодійної допомоги дитячому будинку міг бути визнаний недійсним, оскільки така безкорислива діяльність прямо і явно суперечить меті отримання прибутку, яка є основною для господарських товариств.

  Одна  із головних засад концепції юридичної  особи, яку я обстоюю, полягає  у тому, що організацій без мети не буває. Юридична особа — це організаційно-правова форма досягнення певної мети. Тому якщо юридична особа діє всупереч тій меті, яку їй призначили засновники, то форма починає суперечити змісту. Це є порушенням якщо не закону, то волі засновника точно. З огляду на це вважаю, що закон повинен встановлювати спеціальні наслідки дій, вчинених юридичною особою всупереч меті. Видається, законодавець відмовився від ідеї, яку закріплювала ст. 50 ЦК 1963 р. передчасно. Цю норму слід було б у дещо зміненому вигляді залишити в ЦК 2003 р.

  Закон повинен встановлювати різні  правові наслідки по-застатутних  правочинів залежно від характеру  їх суперечності меті діяльності юридичної  особи. Якщо правочин суперечить цілям, визначеним в законі, він є протизаконним, оскільки порушення встановлених цілей є одночасно порушенням закону. Такі правочини є нікчемними. Якщо ж правочин суперечить тим цілям, які визначені установчими документами, то він може бути визнаний недійсним за позовом того контрагента, який не знав і не повинен був знати про це, або інших зацікавлених осіб. Юридична особа, котра вчинила позастатутний правочин, не повинна мати права його оспорювати. Це б відповідало і випробуваній світовій практиці. Так, судова практика ФРН виходить з того, що мета, передбачена в статуті, має значення лише для внутрішніх відносин. Відповідно до закону про Європейські співтовариства 1972 р. щодо добросовісного контрагента будь-яка угода, укладена за рішенням директорів компанії, вважається укладеною в межах повноважень компанії¹.

  В будь-якому випадку вчинення дій, що суперечать меті юридичної особи, може бути підставою для корпоративної  від-

повідалшості. Ознаки саме такого підходу можна  побачити у ст. 64 Закону "Про господарські товариства", за яким учасник може бути виключений з товариства з обмеженою відповідальністю, якщо він перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства. Аналогічна ідея простежується у ст. 70 цього ж Закону, яка забороняє учасникам повного товариства конкурувати з повним товариством, тобто здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. Ці наслідки застосовуються незалежно від дійсності або недійсності вчинених всупереч меті товариства правочинів.

  Момент  виникнення і припинення правоздатності. Відповідно до ч. 4 ст. 91 ЦК цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. У ч. 4 ст. 87 ЦК зазначено, що юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

  Цивільна  правоздатність виникає у юридичної  особи за наявності двох юридичних фактів. Першим з них є волевиявлення засновників. Саме вони визначають мету організації, закріплюють її організаційну структуру, затверджують установчі документи, за необхідності формують майнову базу. Саме вони або уповноважені ними особи після усіх підготовчих дій звертаються до державного реєстратора з пакетом передбачених законом документів для державної реєстрації юридичної особи. Все це охоплюється поняттям "створення юридичної особи". Без засновників нічого б цього не відбулось.

  Другий  юридичний факт — офіційне визнання організації державою (державна реєстрація). ЦК не розрізняє юридичні особи: усі вони, незалежно від виду, потребують реєстрації і саме з цього моменту стають правоздатними. Саме з цього моменту вже існуюча організація стає юридичною особою. , Дещо інше значення має державна реєстрація для тих юридичних осіб, які створюються безпосередньо державою. Оскільки державна реєстрація — це форма визнання нового суб'єкта з боку держави, то можна дійти висновку про непотрібність реєстрації, принаймні для тієї мети, про яку ми говорили. Справді, для чого державі визнавати те, що вона сама створила? Чи вона може не визнати такого суб'єкта? З огляду на це теоретично правильно було б врахувати різницю між видами юридичних осіб і встановити, що правоздатність публічних юридичних осіб виникає в момент видання акта про їх створення, а правоздатність приватних — з моменту їх державної реєстрації.

  Попередньо  слід було б змінити ще одне принципове положення: розмежувати у часі і правових наслідках момент створення і державної реєстрації. Тоді для виникнення правоздатності публічних юридичних осіб достатньо було б лише одного факту — факту створення, в той час як для приватних — два: факту створення і державної реєстрації. Норму ч. 4 ст. 87 ЦК слід було б викласти так: "Створена юридична особа підлягає державній реєстрації". Така зміна підкреслила б головну тезу наведених міркувань: усі юридичні особи підлягають внесенню до державного реєстру, але правове значення цього факту не однакове для усіх видів юридичних осіб.