Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

•     передавального розпорядження від зареєстрованої особи;

•     нотаріально посвідченої копії протоколу установчих зборів та документів щодо формування статутного фонду юридичної особи;

•     нотаріально посвідченої копії установчого договору;

•              сертифіката цінних паперів (залишається у реєстроутри-
мувача), а також переліку документів згідно з п. 5.4 цього
Положення для відкриття особового рахунку юридичній особі.

В свою чергу, відповідно до п. 5.4 Положення для відкриття особового рахунку юридичній особі, зареєстрованій в Україні, додатково до анкети зареєстрованої особи та документів, що є

підставою для внесення змін до системи реєстру, повинні бути подані:

—  копія свідоцтва про державну реєстрацію (перереєстра­цію), посвідчена цією юридичною особою;

—  копія статуту, посвідчена нотаріально чи органом держав­ної реєстрації юридичної особи. Копія статуту подається для визначення посадових осіб, які мають право діяти від імені юридичної особи без довіреності. Замість копії статуту може бути поданий посвідчений печаткою юридичної особи витяг із статуту з відповідними статтями;

—  копія документа, який підтверджує призначення на поса­ду осіб, які мають право діяти від імені юридичної особи без довіреності, посвідчена печаткою юридичної особи.

Аналіз переліку цих документів свідчить про те, що цінні папери не можуть бути вкладом до статутного капіталу ново-створеної юридичної особи, адже на момент внесення змін до реєстру юридична особа вже має існувати (повинно бути сві­доцтво про державну реєстрацію).

Закон допускає ситуацію, коли статутні капітали юридич­них осіб сформовані повністю за рахунок часток (акцій) одна одної. Наприклад, статутний капітал товариства "А" сформова­ний за рахунок акцій товариства "В", статутний капітал това­риства "В" — за рахунок акцій "С", а капітал "С" — за раху­нок акцій "А".

Формування статутного капіталу за рахунок вкладів у виг­ляді корпоративних прав характерне для так званих холдинго­вих компаній, які створюються переважно для централізації управління пов'язаними юридичними особами.

У листі від 6 квітня 2005 р. № 2514 "Про порядок форму­вання статутного фонду корпоративними правами" Держпід-приємництво України роз'яснило, що при формуванні статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю за рахунок внесків корпоративних прав (часток) засновників, якими вони володіють в іншому товаристві з обмеженою відповідальністю, повинна відбуватися зміна складу засновників існуючого това­риства. Однак порядок переходу прав власності на корпоратив­ні права та особливості оформлення документів для державної реєстрації товариства у цьому випадку чинним законодавством не встановлені. Як бачимо, Держпідприємництво відповіді по суті не дає.

Внесення вкладів у вигляді часток в статутному капіталі вимагає дотримання процедури відступлення корпоративних прав тієї чи іншої юридичної особи, встановленої законом та її

установчим документом. Наприклад, для передачі до статутного капіталу юридичної особи частки в статутному капіталі товарист­ва з обмеженою відповідальністю може вимагатися одержання попередньої згоди інших учасників цього товариства.

Внесення такого вкладу має супроводжуватися реєстрацією змін до статуту товариства, корпоративні права якого стали предметом вкладу до іншої юридичної особи, адже вона стає новим його учасником.

Майно, яке не може бути предметом вкладу до статут­ного капіталу. Відповідно до ч. З ст. 13 Закону "Про господар­ські товариства" забороняється використовувати для форму­вання статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Аналогічне положення закріплено і в ч. З ст. 86 ГК.

Як видається, зазначена норма має на меті запобігти форму­ванню статутних капіталів за рахунок коштів, які не є власністю засновників.

Вважаю, що практичне значення такого обмеження неістотне. Для товариства не має значення, за рахунок яких джерел учас­ники вносять вклади, — власних чи запозичених. Важливо, щоб вклад надійшов товариству. Якщо у засновника в зв'язку із внесенням вкладу виникає зобов'язання перед третіми особами (наприклад кредиторами), то ці зобов'язання не впливають на товариство і тим більше не є підставою для повернення вкладу.

Слід враховувати також низьку ефективність такої заборони. По-перше, її не складно оминути, а по-друге, відсутні будь-які санкції за її порушення.

Доцільно було б трансформувати цю заборону в заборону робити вклади обтяженим майном, тобто майном, яке є пред­метом інших зобов'язань. Адже за загальним правилом у разі переходу права власності на майно, обтяжене зобов'язаннями найму, застави та ін., ці зобов'язання переходять до нового власника. Якщо таке майно є предметом вкладу, то до това­риства перейде і майно, і зобов'язання учасника. Це може не­гативно вплинути на майновий стан товариства, а тому такі вклади є сенс обмежити.

Відповідно до ст. 12 Закону України від 5 квітня 2001 р. "Про обіг векселів в Україні"1 забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товари­ства. За аналогією закону цю норму слід поширити на усі інші види юридичних осіб.

Не можуть бути вкладом учасника його особисті дії (реєстра­ція товариства, досвід у певній галузі діяльності, консультації), роботи чи послуги.

В ч. 2 ст. 144 ЦК прямо зазначено, що не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, в тому числі шляхом зарахування вимог до товариства. Тобто вкладом учасника не може бути погашення (прощення) боргу.

Разом з тим, на думку Держпідприємництва України, вис­ловлену у листі від 18 березня 2005 р. № 1768, аналіз ст. 144 ЦК окремо, а також у поєднанні з іншими правовими нормами дає підстави вважати, що законодавча заборона зарахування вимог учасника до товариства і зобов'язання такого учасника внести вклад до статутного капіталу товариства не поширюється на випадки збільшення статутного капіталу шляхом внесення додаткових вкладів. Такий висновок випливає з наступного.

З аналізу структури ст. 144 ЦК вбачається, що частини 1 і З зазначеної статті встановлюють обов'язкові правила щодо форму­вання статутного капіталу ТОВ на етапі створення товариства. Так, в ч. 1 містяться визначення статутного капіталу та його призначення, а також робиться вказівка на те, що розмір статут­ного капіталу ТОВ не може бути меншим розміру, встановле­ного законом. Згідно з ч. 1 ст. 52 Закону "Про господарські товариства" розмір статутного фонду ТОВ повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним зарплатам, вихо­дячи із ставки мінімальної зарплати, яка діє на момент створення ТОВ.

Частина 3 ст. 144 ЦК встановлює обов'язок учасників сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів до моменту державної реєстрації ТОВ. Частина статутного капіталу, що за­лишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності ТОВ. Якщо учасники протягом першого року діяль­ності ТОВ не сплатили повністю суму своїх вкладів, ТОВ по­винно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому по­рядку або прийняти рішення про ліквідацію ТОВ.

Таким чином, вимога ч. 2 ст. 144 ЦК щодо обов'язковості внесення учасниками своїх вкладів до статутного капіталу ТОВ і неможливості звільнення від такого обов'язку шляхом за­рахування вимог до ТОВ стосується лише первинних вкладів учасників з огляду на розміщення цього правила між нормами, які стосуються саме таких вкладів учасників товариства.

Водночас порядок збільшення статутного капіталу існуючого ТОВ передбачено в ч. 6 ст. 144 ЦК. Відповідно до неї збіль­шення статутного капіталу ТОВ допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок вне­сення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом ТОВ.

Таким чином, збільшення статутного капіталу вже існуючого ТОВ шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є, скоріше, їх правом, а не обов'язком. Таке право реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами ТОВ, які вправі самостійно визначати розмір, форму і порядок внесення учасниками додаткових вкладів (п. "а" ч. 1 ст. 59 Закону "Про господарські товариства").

У цьому випадку (при внесенні додаткових вкладів) ТОВ не позбавлене права проводити зарахування зустрічних однорід­них вимог із іншими особами, зокрема учасниками товариства, на загальних підставах, визначених у ст. 601 ЦК. Тобто не допускається звільнення учасника ТОВ від обов'язку внесення первинного вкладу до статутного капіталу ТОВ, заявленого на момент державної реєстрації ТОВ, у тому числі шляхом за­рахування вимог до ТОВ. Це правило не поширюється на збільшення статутного фонду ТОВ шляхом внесення додаткових вкладів учасниками (див. лист Держпідприємництва від 18 бе­резня 2005 р.)'.

Оцінка внесків до статутного капіталу. Відповідно до ст. 13 Закону "Про господарські товариства" порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України. У цій нормі прямо не зазначено, хто здійснює оцінку вкладів; йдеться лише про спосіб закріплення порядку оцінки: це слід зробити в уста­новчому документі. Визначати порядок оцінки вкладів в інших корпоративних актах або рішеннями загальних зборів учасників було б неправомірно. Таке регулювання забезпечувало учас­никам більш-менш стабільні правила оцінки вкладів, які вони встановили під час створення товариства і закріпили в уста­новчому документі.

Інше змістовне навантаження має ч. 2 ст. 115 ЦК, згідно з якою грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній

перевірці. Ця норма, порівняно зі ст. 13 Закону "Про госпо­дарські товариства", є більш ліберальною, оскільки не вимагає взагалі встановлення порядку оцінки вкладів, тим більше не вимагає цього робити в установчих документах. Тобто учасники стають більш вільними в оцінці своїх вкладів. Однак виникає питання: як саме має бути висловлена згода учасників това­риства? Найперше, потрібна згода всіх учасників чи більшості? Хто робить оцінку вкладу, з якою погоджуються або не по­годжуються учасники, і чи можуть вони встановлювати свою оцінку?

Звертаю увагу, що у ч. 2 ст. 115 ЦК йдеться про згоду учасників, а не загальних зборів учасників товариства. Тобто згоду повинні дати саме учасники, а не вищий орган това­риства. Це принципове зауваження, оскільки порядок погод­ження грошової оцінки вкладу в цьому разі буде різним. Якщо оцінку дають учасники, то потрібна згода кожного з них, а якщо оцінку роблять загальні збори учасників, то рішення прий­мається більшістю голосів. Отже, за змістом зазначеної норми потрібна згода всіх учасників, тобто кожного з них, незалежно від розміру внеску.

Учасники погоджуються з оцінкою вкладу, але пропонує їм ту чи іншу оцінку учасник, який вносить вклад у негрошовій формі. Саме він заінтересований у високій грошовій оцінці вкладу. Якщо проаналізувати юридичну природу цих відно­син, то оцінка вкладу — це визначення ціни вкладу як істотної умови засновницького договору на основі домовленості між засновником, який пропонує негрошовий вклад за певною ціною, та іншими засновниками, які приймають цей вклад за запропонованою ціною або відхиляють його. Фактично від­бувається торг: один учасник намагається віддати майно това­риству якомога дорожче; завдання інших учасників — заплатити йому якнайменше корпоративних прав.

Інші учасники, не погоджуючись із запропонованою їм оцін­кою, можуть пропонувати зменшення ціни. Справедлива оцінка негрошового вкладу важлива й для них особисто.

Якщо вклад є складним, то кожен предмет вкладу потрібно оцінювати окремо.

Закон не встановлює критеріїв, якими мають керуватися учасники під час оцінки вкладів. Це дуже важливий момент, адже ніщо не забороняє учасникам оцінювати майно, так би мовити "зі стелі". Ця недосконалість вітчизняного законодав­ства викликає багато нарікань. Основна небезпека такої оцінки в тому, що товариство може одержати вклад за вартістю, яка

явно не відповідає його економічній цінності, в той час як його статутний капітал буде сформовано у необхідному розмірі. Такий штучно сформований капітал називають "дутим".

Відсутність обов'язкових критеріїв оцінки має і позитивні сторони, адже розширює свободу учасників. Вони вправі робити оцінку з урахуванням лише їм відомих обставин і не орієнту­ватися на жоден із традиційних критеріїв. Оцінюючи вклад, вони можуть брати до уваги співвідношення його вартості з внесками інших учасників, враховувати особисте значення учас­ника у майбутній діяльності товариства та ін. Така оцінка не буде справедливою з огляду на економічну кон'юнктуру та існуючі ринкові ціни, але вона буде справедливою саме для цього складу учасників товариства. Звісно, якщо всі учасники домовляться.

Припускаю й ситуацію, коли учасники, принаймні окремі з них, з оцінкою вкладу не погодяться, але й "своєї" ціни не запропонують. Це фактично означатиме, що майно, запропо­новане учасником, вкладом до статутного капіталу товариства не стане, адже не може бути вкладу без оцінки. Усе це свідчить про те, що погоджуючись із оцінкою негрошового вкладу, інші учасники фактично дають згоду і на його прийняття до ста­тутного капіталу.

Під час оцінки негрошових вкладів до статутного капіталу слід враховувати також податкові аспекти, зокрема можливість амортизації майна, що є предметом вкладу. ДПА України у листі від 23 червня 2004 р. № 11575/7/15-1117 вказує, що з 1 січня 2003 р. Законом "Про оподаткування прибутку підпри­ємств" чітко врегульовано питання внесення до статутного фонду основних засобів. При цьому платник податку — отриму­вач основних фондів має право на амортизацію цих основних фондів за вартістю, по якій їх було внесено до його статутного фонду, а платник податку — надавач повинен відобразити у своєму податковому обліку продаж основних засобів за вартістю, по якій їх було внесено до статутного фонду отримувача, згідно із правилами, визначеними підпунктами 8.4.3 та 8.4.4 п. 8.4 ст. 8 Закону для відповідної групи основних фондів.