Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

Розмежування звільнення і виходу вже було предметом роз­гляду Верховного Суду України.

Так, у квітні 1999 р. Ю. звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес" (далі — ТОВ) про виплату вартості частини майна товариства. На обґрунтування своїх вимог вона послалася на те, що в

! 1998 р. вийшла зі складу учасників ТОВ, однак вартість частини майна товариства їй не виплачено.

Рішенням Хмельницького міського суду від 2 лютого 2002 р. позов задоволено: постановлено стягнути з ТОВ на користь позивачки 2 тис. 814 грн. Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від ЗО травня 2002 р. рішення суду першої інстанції залишено без зміни.

На зазначені рішення ТОВ подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило їх скасувати.

Перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вирішила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення, із висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, міський суд виходив з того, що по­зивачка 5 серпня 1998 р. подала заяву про виділ її частки з майна товариства і фактично з нього вийшла. Суд визначив, що вартість її частки майна станом на 1 січня 1999 р. стано­вила 2 тис. 814 грн., тому товариство має виплатити їй саме таку суму.

Проте таких висновків суд дійшов, не взявши до уваги вимоги ч. 1 ст. 54 Закону "Про господарські товариства", згідно з якою виплата частки майна товариства здійснюється лише при виході учасника з товариства.

Як вбачається з матеріалів справи, представник відповідача пояснював і надав суду докази на підтвердження того, що позивачка 5 серпня 1998 р. подала до ТОВ заяву лише про звільнення з товариства, тобто про припинення трудового договору за власним бажанням. Заяву про вихід із товариства вона подала лише 21 вересня 2001 р. На порушення вимог ст.ст. 15, 40 ЦПК суд ці доводи представника відповідача не перевірив, тоді як вони мають істотне значення для правиль­ного вирішення справи.

Так, суд не звернув уваги на зміст поданої позивачкою 5 серпня 1998 р. заяви, з якої вбачається, що вона просила лише звільнити її з роботи, а не припинити членство у това­ристві. Суд не врахував також, що згідно з положеннями Зако­ну "Про господарські товариства" учасник товариства може перебувати з ним у трудових відносинах, припинення яких не означає вихід з числа учасників товариства.

Крім того, відповідно до ст. 54 зазначеного Закону при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, про­порційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з това-> риства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На порушення положень зазначеної норми суд визначив вартість частки

позивачки в майні товариства не на день виходу, а станом на 1 січня 1999 р.

За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з ухваленими у справі рішеннями погодитись не можна, тому, керуючись ст. 334 ЦПК, касаційну скаргу ТОВ задовольнила, рішення Хмельницького міського суду від 2 лютого 2002 р. та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 30 травня 2002 р. скасувала і направила справу на новий судовий роз­гляд до суду першої інстанції1. Якщо між учасником і товариством були укладені цивільно-правові договори, їх дія сама по собі у разі виходу не припи­няється. В цій площині потрібно звернути увагу на останнє речення ст. 54 Закону "Про господарські товариства", відпо­відно до якого майно, передане товариству в користування, повертається у натуральній формі без винагороди. Ця норма може бути помилково розтлумачена як особлива підстава при­пинення усіх договірних відносин з приводу користування майном учасника. Насправді вона стосується лише того майна, право користування яким було внеском учасника до статутного фонду товариства (відповідно до ст. 13 цього ж Закону таке допускається). Лише це індивідуально визначене майно має повертатися учаснику у разі виходу. Якщо майно учасника використовується товариством з інших підстав, тобто не на підставі засновницького договору, а, наприклад, на підставі договору оренди, найму, позички, то вихід з товариства не є підставою для припинення користування. Ці договори укла­даються між учасником і товариством як окремими, самостій­ними, рівними учасниками цивільних правовідносин. їх при­пинення можливе лише з підстав, передбачених законом чи договором.

Найважливішим правовим наслідком виходу учасника є ви­никнення у товариства зобов'язань щодо розрахунків з ним. Між товариством і учасником виникають зобов'язальні право­відносини щодо виділення належної частки в майні товариства. Учасник, який вибув, набуває статусу кредитора, а товариство стає боржником. Жодних переваг перед іншими кредиторами колишній учасник не має.

Визначення вартості частки та розрахунки з учасником. Розрахунок частки учасника — найбільш актуальне практичне питання і водночас найбільш слабке місце Закону "Про госпо-

дарські товариства". На жаль, у ЦК це питання також не вирі­шене. На сьогодні відсутній спеціальний нормативний акт, який би визначав методику розрахунку вартості частки учасника госпо­дарського товариства. Керуватися доводиться лише ст. 54 Закону "Про господарські товариства", яка не конкретизує механізму такого розрахунку, що є причиною багатьох корпоративних спорів.

Відповідно до ст. 54 цього Закону при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Аналогічна норма закріплена у ч. 2 ст. 148 ЦК. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Отже, у разі виходу учасник може претендувати на наступне:

1)  вартість частини майна товариства, пропорційну його внеску до статутного фонду;

2)  частину прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту виходу;

3)  внесок в натурі;

4)  майно, передане товариству в користування.

Стаття 54 Закону "Про господарські товариства" — імператив­на норма. Вона не може бути змінена чи скасована установчими документами. Виділення частки відбувається і в тому випадку, коли установчі документи взагалі не містять відповідної норми. Правовою підставою розрахунку будуть безпосередньо норми закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 148 ЦК порядок і спосіб визначення вартості частини майна товариства, що пропорційна частці учас­ника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. Тобто законодавець допускає можливість врегулювання цих важливих питань на власний розсуд учасників шляхом закріплення відповідних корпоративних норм у статуті.

Правильний розрахунок частки учасника в умовах правового вакууму — не просте завдання. Основна складність — правильне визначення вихідних даних для розрахунків. Для цього насам­перед потрібно розмежувати поняття внеску і частки. Внесок

учасника — це майно, передане учасником на підставі установ­чого документа до статутного капіталу товариства для забезпечен­ня його діяльності. Розмір внеску у грошовій сумі фіксується в установчих документах. Загальна сума внесків усіх учасників становить статутний капітал. Внески учасників можуть зміню­ватися лише за рішенням зборів учасників. Частка учасника — це відсоткове вираження його внеску у співвідношенні із роз­міром статутного капіталу.

Розмір внеску визначає ступінь ризику учасника. У разі неефективності діяльності товариства учасник ризикує втратити внесену інвестицію. Натомість вартість частки є динамічною і залежить від майнового стану товариства, який щодня є інакшим. Частка майже ніколи не збігається з внеском. Якщо товариство прибуткове, то частка перевищує внесок. У збиткових товариствах частка може мати навіть від'ємне значення. На наш погляд, різниця між внеском і часткою очевидна. Проте навіть практичні працівники інколи їх не розрізняють.

Так, в 1995 р. громадянка Б. як один із засновників то­вариства з обмеженою відповідальністю "Пролісок" внесла 610 грн. У червні 1996 р. вона звільнилася, але їй повернуто не всю суму, а лише 459,94 грн. Рішенням суду позов задово­лено і стягнуто решту внеску — 150,06 грн. Ухвалою Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України рішення скасоване, оскільки позивач має право на одержання вартості частини майна товариства пропорційно його частці в статут­ному фонді, а не вартості частки статутного фонду1. Важливе значення при визначенні частки має тлумачення терміна "майно", що вживається у ст. 148 ЦК і ст. 54 Закону "Про господарські товариства". Відповідно до ст. 190 ЦК май­ном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Термін "майно" слід розглядати в широкому значенні, як сукупність усіх його прав та обов'язків. Це можуть бути як речі, так і майнові зобов'язання, в яких товариство виступає і кредитором, і боржником.

Товариство є власником майна, переданого йому як внесок до статутного капіталу. З моменту передачі цього майна від­бувається перехід права власності від учасника до товариства в обмін на корпоративні права. У зв'язку з цим спільної часткової власності на майно товариства не виникає. Воно саме є єдиним

иласником майна. Правовий режим цього майна не може бути змінено установчими документами. Майно товариства не ді­литься між учасниками в натурі. Товариство виплачує учасни­ку вартість корпоративних прав.

Вітчизняний законодавець не передбачив спеціальної нор­ми, яка б визначала дату, на яку слід здійснювати розрахунок частки у разі виходу. Держпідприємництво вважає, що при ішплаті вартості частини майна товариства учаснику, який ви­ходить з товариства з обмеженою відповідальністю, пропор­ційної його частці у статутному фонді, оцінка вартості майна товариства відбувається за результатами звіту за рік, в якому пін (учасник) вийшов з товариства. При цьому врахуванню підлягає відображене на балансі товариства майно (див. лист Держпідприємництва від 18 червня 2002 р. № 2-222/3370)1.

В одній з ухвал Верховний Суд України визнав порушен­ням ст. 54 Закону "Про господарські товариства" визначення вартості частки позивачки в майні товариства не на день виходу, а станом на 1 січня 1999 р.2.

Д. Луспеник вважає, що у разі виникнення спору вартість частки учасника виплачується на день вирішення спору3.

Вважаю, що жодна з наведених позицій не відповідає закону. У ст. 54 вказаного Закону зазначено, що це слід робити "при виході з товариства". Виплата вартості частки учасника до по­дання ним заяви про вихід не допускається. Отже, право на виділення частки виникає одночасно з виходом. Саме на цю дату розраховується частка учасника. Не можна "округлювати" і здійснювати розрахунок за результатами року, кварталу чи поточного місяця. Адже в такому разі можуть бути порушені права учасника або товариства. В період між днем виходу і найближчою звітною датою майновий стан товариства може істотно змінитися. Достатньо кількох фінансових операцій, щоб будь-яке товариство опинилося на межі банкрутства. У разі якщо після виходу учасника з товариства вартість його активів змінюється, вартість частки, що підлягає виділенню, не пере­глядається.

Майновий стан товариства відображається в самостійному балансі. Саме цей документ є основою для визначення вартості частки. Зміст і форма балансу та загальні вимоги до розкриття

його статей визначаються Положенням (стандартом) бухгал­терського обліку 2 "Баланс"1, затв. наказом Міністерства   ] фінансів України від 31 березня 1999 р. № 87. У балансі відоб-    \ ражаються актив і пасив (власний капітал — розділ І та зо­бов'язання — розділи II і III) підприємства.

Активи — ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, призведе до надходження економічних вигод у майбутньому.

Власний капітал — частина в активах підприємства, що за­лишається після вирахування його зобов'язань.

Зобов'язання — заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди. Між цими структурними частинами балансу є взаємозв'язок — підсумок активів балансу має дорів­нювати сумі зобов'язань та власного капіталу.

Майном, яке підлягає розподілу, є власний капітал, тобто майно товариства, що залишається після погашення усіх його зобов'язань. Якщо ця різниця є негативною (має від'ємне значення), то частка не виділяється. Лише такий підхід дозво­ляє врахувати інтереси потенційних кредиторів товариства, які щодо учасників мають переваги у задоволенні своїх вимог за рахунок майна товариства.

Частка, що підлягає виплаті, визначається як частка вартос­ті власного капіталу, пропорційна частці у статутному капіталі товариства відповідно до установчих документів. Розрахунок здійснюється за формулою:

Вч = ВВК х Ч,

де Вч — вартість частки;

ВВК — вартість власного капіталу товариства (сума першого розділу пасиву балансу);

Ч — розмір частки учасника у статутному капіталі товарист­ва у відсотках.

Вартість частки слід розраховувати за балансом, складеним на день виходу з товариства. Для визначення вартості частки доцільно призначати судово-бухгалтерську експертизу. Одна з проблем, яка при цьому може виникнути, — це невідповід­ність балансової і ринкової вартості окремих об'єктів. Якщо учаснику, який виходить, вартість частки визначати за балан­совою вартістю чистих активів, то його інтереси можуть бути порушені, оскільки він одержить менше, ніж вони реально

коштують. Якщо балансова вартість окремих активів (наприклад, незавершеного будівництва) перевищує ринкову, то можуть бути порушені інтереси товариства.

Для розв'язання цієї проблеми пропоную застосовувати Методику оцінки державних корпоративних прав, затв. постано­вою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 р. № 1406. Оскільки законом не встановлено порядку визначення вартості корпоративних прав, які належать фізичним особам, зазначена Методика може застосовуватися за аналогією закону.