Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

Постановою Вищого господарського суду України від 27 листопада 2002 р. № 24/212 рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасовано, у позові відмовлено. Постанова вмотивована тим, що суди не вра­хували всіх обставин справи, неправильно застосували положення Закону "Про захист економічної конкуренції" та дійшли помилкового висновку щодо порушення відпо­відачами вимог конкурентного законодавства. Вищий госпо-

дарський суд України не погодився з висновком судів щодо порушення вимог ЦК і Закону "Про господарські това­риства". Зокрема, суд касаційної інстанції зазначив, що ЗАТ "Сармат" та Інвестиційна компанія не є акціонерами ЗАТ "Оболонь", а тому на них не можуть поширюватися норми законодавства, які регулюють права та обов'язки учасників закритих акціонерних товариств, а також положення статуту і установчого договору ЗАТ "Оболонь".

6 лютого 2003 р. Верховний Суд України за касаційною скаргою ЗАТ "Оболонь" порушив провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 27 листопада 2002 р. № 24/212. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування зазначеної постанови та залишення в силі рішення господарського суду м. Києва від 4 липня 2002 р. з мотивів невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань засто­сування норм матеріального права та неправильного засто­сування норм матеріального права. В обгрунтування цих мотивів зроблено посилання на ухвалу Верховного Суду України від 22 серпня 2001 р. у справі № 6-4233кс01.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення пред­ставників позивача, відповідачів та третьої особи, роз­глянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до передбачених ст. 111-9 ГПК повноважень касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення суду першої інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення. Водночас зазначене повноваження касаційна інстанція вправі реалі­зувати у тому разі, коли суд першої інстанції розглянув у судовому процесі всі обставини справи, правильно їх оцінив, але помилився у застосуванні норм матеріального права. Це випливає з правил ст. 111-7 ГПК, згідно з якою касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати дове­деними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

При перегляді судових рішень у касаційному порядку Вищий господарський суд України порушив зазначені норми процесуального права.

Суд першої інстанції встановив, що з березня 2002 р. Ін­вестиційна компанія здійснювала купівлю простих іменних

акцій ЗАТ "Оболонь" на підставі укладеного між відпо­відачами договору комісії, за яким Інвестиційна компанія зобов'язалася купити всього 135 тис. простих іменних акцій за рахунок ЗАТ "Сармат", тобто 41,5% від загальної кількості акцій, емітованих ЗАТ "Оболонь". Виходячи з цих обставин та пославшись на ст.ст. 4, 22, 23, 24 Закону "Про захист еконо­мічної конкуренції", суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про порушення вимог конкурентного законодавства щодо обов'язковості надання Антимонопольним комітетом України дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання.

Спростовуючи цей висновок судів, Вищий господарський суд України виходив зокрема з того, що: додатковою угодою від 14 травня 2002 р. № 3 відповідачі внесли зміни до договору комісії, зменшивши обсяг зобов'язань Інвестиційної компа­нії стосовно купівлі простих іменних акцій ЗАТ "Оболонь" з 135 тис. (41,5% статутного фонду) до 53 тис. (16,3% статут­ного фонду); зобов'язання за договором комісії Інвестицій­на компанія виконала частково, придбавши в інтересах ЗАТ "Сармат" 11,4189% від загальної кількості акцій, емітованих ЗАТ "Оболонь"; відповідні зміни до реєстру власників іменних цінних паперів не внесені.

Слід зазначити, що посиланням на вказані обставини від­повідачі обґрунтовували свої заперечення проти позову у про­цесі розгляду справи. Проте суди першої та апеляційної інстанцій доводів відповідачів належним чином не перевірили і оцінки наданим ними доказам не дали. Не звернувши уваги на допущене судами порушення вимог ст. 43 ГПК щодо все­бічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, Вищий господарський суд України вдався до оцінки доказів та ухвалив нове рішення про відмову у позові, яке грунтується на обставинах, що не були встановлені судом першої інстанції.

Враховуючи, що суд касаційної інстанції не мав права ухвалювати нове рішення, якщо суди першої й апеляційної інстанцій не дали оцінки зібраним доказам, які стосуються предмета спору, оскаржену постанову не можна визнати за­конною й обґрунтованою.

Непереконливими є й інші мотиви оскарженої постано­ви, з яких Вищий господарський суд України не погодився з висновком судів щодо обґрунтованості позовних вимог.

Акціонерне товариство створюється та діє на підставі уста­новчого договору і статуту. Відомості, які повинні міститися в установчих документах акціонерного товариства, визна­чено ст.ст. 4, 37 Закону "Про господарські товариства".

Водночас ч. 5 ст. 4 цього Закону передбачено, що до уста­новчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.

Суд встановив, що у п. 5.4.3 статуту ЗАТ "Оболонь" міститься положення, згідно з яким акціонери зобов'язані утриматися від відчуження та/або передачі (в тому числі в управління або користування) акцій будь-кому, крім акціоне­рів Товариства, самому Товариству або працівникам Това­риства з дозволу Ради.

Аналогічним за змістом є положення п. 9.2.3 установчого договору про створення та діяльність ЗАТ "Оболонь".

У зв'язку з цим слід погодитись з висновком судів, не 'спростованим Вищим господарським судом України, про те, що зазначеними положеннями установчих документів перед­бачено переважне право ЗАТ "Оболонь" та його акціонерів ''■ на придбання акцій у разі їх продажу акціонерами цього І товариства.

Установчий договір акціонерного товариства, як і будь-які інші цивільно-правові угоди, є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. Згідно зі ст. 5 ЦК цивільні права охороняються законом. У ч. 1 ст. 10 Закону "Про підприєм­ництво" передбачено, що підприємець зобов'язаний не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, уста­нов, організацій і держави, що охороняються законом.

Скасовуючи судові рішення, Вищий господарський суд України зазначеного не врахував, законодавство, що регу­лює діяльність закритих акціонерних товариств, права і обов'язки їх учасників не проаналізував, обмежившись поси­ланням лише на те, що відповідачі не є акціонерами ЗАТ "Оболонь", тому положення установчих документів цього товариства для них не обов'язкові.

Керуючись ст.ст. 111-17—111-21 ГПК, Верховний Суд України постановив задовольнити касаційну скаргу закритого акціонерного товариства "Оболонь", постанову Вищого гос­подарського суду України від 27 листопада 2002 р. № 24/212, постанову Київського апеляційного господарського суду від 4 вересня 2002 р. та рішення господарського суду м. Києва від 4 січня 2001 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції'.

Пізніше Верховний Суд України зазначив, що при вирішен­ні таких спорів слід виходити з того, що Закон не передбачає переважного права придбання акцій, а також не передбачає можливості договірного обмеження правоздатності акціонера щодо реалізації акцій третім особам без пропозиції щодо їх придбання іншим акціонерам або самому акціонерному това­риству. Положення установчих документів закритого акціонер­ного товариства, що передбачають переважне право акціонерів закритого акціонерного товариства та/або самого акціонерного товариства на придбання акцій, що відчужуються акціонерами товариства, суперечать законодавству, чинному станом до 1 січня 2004 р., і є нікчемними незалежно від того, визнані вони такими судом, чи ні при вирішенні інших спорів1.

Видається, що позиція Верховного Суду України щодо здійснення переважного права на придбання акцій закритого акціонерного товариства, якщо це передбачено його статутом, досі залишається суперечливою.

Виключення учасників товариств. Основні обов'язки учас­ників господарських товариств визначені у ст. 11 Закону "Про господарські товариства" та ст. 117 ЦК. Виключення учасника є формою відповідальності його перед товариством за невико­нання обов'язків, передбачених установчими документами або законом. На відміну від виходу з товариства, виключення завжди має примусовий характер і не залежить від бажання учасника. Воно можливе лише за наявності підстав, визначених законом та установчими документами. Так, відповідно до ст. 64 Закону "Про господарські товариства" учасника товариства з обмеже­ною відповідальністю, який систематично не виконує або не­належним чином виконує обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі рішення, за яке проголосували учасники, що володіють у сукупності більш як 50% загальної кількості голосів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) участі у голосуванні не бере.

Правова природа виключення учасника за законодавством України полягає у тому, що це спеціальна корпоративна санкція до учасника, який не виконує корпоративних обов'язків. Для порівняння, виключення учасника з товариства з обмеженою відповідальністю в Російській Федерації тлумачиться як зміна

умов відповідного установчого договору (розірвання його щодо нього учасника)1.

Виключення учасника з товариства призводить до тих самих наслідків, які настають при виході — виділення частки. Анало­гічними є підстави виключення учасників повного товариства (ст. 72). Проте якщо для товариств з обмеженою відповідаль­ністю процедура виключення чітко передбачена законом і має імперативний характер (тобто не може бути змінена установчими документами), то процедура виключення учасника повного това­риства має бути передбачена установчим договором.

Виключення з товариства є засобом примусового впливу на учасника і тому має здійснюватися у чіткій відповідності вимогам закону та установчих документів. Розгляд питання про виключення учасника належить до компетенції вищого органу товариства (зборів учасників). Виконавчі та ревізійні органи не мають права приймати рішення про виключення учасника.

За законодавством України пропозицію щодо виключення може вносити будь-який учасник незалежно від розміру його частки. Інакше вирішено це питання у Законі Російської Фе­дерації від 8 лютого 1998 р. "Про товариства з обмеженою відповідальністю". Відповідно до ст. 10 цього Закону учасни­ки товариства, частки яких у сукупності становлять не менше 10% статутного капіталу товариства, вправі вимагати у судово­му порядку виключення з товариства учасника, який грубо порушує свої обов'язки або своїми діями (бездіяльністю) робить неможливою діяльність товариства, або суттєво її ускладнює.

Рішення про виключення оформляється протоколом зборів учасників. При цьому слід враховувати загальні вимоги до рішень зборів. Рішення про виключення учасника приймаєть­ся, якщо за нього проголосують учасники, які в сукупності володіють більш як 50% загальної кількості голосів. Це прин­ципово нове положення. До 7 березня 2002 р. виключення відбувалося за одноголосним рішенням зборів учасників. Зараз достатньо більшості голосів, яка обраховується не від числа присутніх на зборах, а від загальної кількості голосів учасників (враховуються й ті учасники, які на зборах відсутні).

Учасник, якого виключають, участі у голосуванні не бере і при визначенні результатів голосування його частку не врахо-

вують. Рішення про виключення учасника з товариства наби­рає чинності з моменту його прийняття.

Виключити можна лише того учасника, який має частку у розмірі менше 50% статутного фонду.

Державний реєстратор не повинен з'ясовувати наявність під­став для виключення учасника, дотримання порядку скликання зборів, виділення частки в майні товариства. Незгода особи, стосовно якої прийнято рішення про виключення, в тому числі оскарження рішення в суді, не є перешкодою для здійснення реєстрації зміни складу учасників. І лише в тому разі, коли суд постановив ухвалу про заборону реєстрації, реєстраційний орган може в ній відмовити.

Підвідомчість. Виключення — дієвий засіб впливу на учас­ників, які своїми діями перешкоджають роботі товариства. Як санкція корпоративної відповідальності виключення має від­буватися за рішенням вищого органу товариства, а не суду (як, наприклад, в Російській Федерації). Лише в такому разі цей засіб впливу буде оперативним.

Однак відповідно до існуючої судової практики допускаєть­ся розгляд питання про виключення безпосередньо судом.

Так, у січні 1997 р. М. звернувся до Московського район­ного суду м. Києва з позовом до Ч. про виключення остан­нього з ТОВ "Торгово-промислова компанія "СП "ЗАЬУЕ" (далі — ТОВ). Суд ухвалою від 17 лютого 1997 р. провадження у справі закрив на підставі ст. 227 (без зазначення пункту) ЦПК, вказавши, що така категорія справ не підлягає роз­гляду в судах і позивачеві при вирішенні спору необхідно керу­ватися Законом "Про господарські товариства".

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 19 березня 1997 р. скаргу М. залишено без задоволення, а ухвалу районного суду — без зміни.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування всіх постановлених у справі рішень з направленням її на новий розгляд. Президія Київ­ського міського суду визнала, що протест підлягає задово­ленню з таких підстав.