Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

Якщо рішення про вихід буде ухвалене неповноважним органом, воно може бути визнане недійсним як таке, що супе­речить закону. Рішення має відповідати вимогам закону не лише за змістом, а й за формою. Рішення колегіальних органів оформляється протоколом, який підписується головою зборів і секретарем, якщо інший порядок не передбачено установчими документами. Витяг з цього протоколу, підписаний цими особами і посвідчений печаткою юридичної особи, є достатньою документальною підставою для виходу з товариства. Рішення одноособових органів оформляються наказами чи розпоряд­женнями.

Правові наслідки настають, якщо рішення про вихід пові­домлене товариству. Іншими словами, рішення учасника про вихід, викладене у письмовій формі (заява, протокол, наказ), потрібно вручити товариству. Час вручення потрібно зафіксу­вати. Це можна зробити кількома способами:

1)   зареєструвати заяву в журналі реєстрації вхідної корес­понденції (якщо такий ведеться);

2)   відправити заяву рекомендованим листом з описом від­правлення та повідомленням про вручення;

3) передати особисто посадовій особі товариства (наприклад директору або голові зборів) під підпис про отримання на своєму примірнику.

Фіксація дати повідомлення товариства про вихід має важ­ливе значення. Саме з цього моменту обчислюються строки.

Оскільки заява про вихід з товариства є правочином, то вона може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом.

Важливе практичне значення має питання про можливість відкликання поданої заяви про вихід. Оскільки вихід як пра-вочин породжує правові наслідки як для учасника, так і для товариства, учасник не вправі відкликати подану ним заяву про вихід без згоди товариства.

Проблемним є також питання про вихід єдиного учасника товариства. Буває, що один із учасників товариства, яке має двох учасників, повідомляє про свій вихід. Інший учасник також не бажає брати участі у товаристві. В цій ситуації, на наш погляд, останній учасник зобов'язаний здійснити ліквідацію товариства. Вийти з нього він не може, оскільки існування товариства без учасників неможливе ні з точки зору закону, ні з точки зору суті товариств як об'єднань осіб. Навіть якщо останній учасник напише заяву про вихід, вона не припинить корпоративних правовідносин, оскільки є недійсною як така, що не відповідає вимогам закону.

"Проблема останнього учасника" виникає, як правило, в безперспективних або проблемних товариствах. Учасники на­магаються якнайшвидше позбутися правового зв'язку із таким товариством, щоб позбавитися необхідності ці проблеми вирі­шувати. Водночас подання у таких випадках заяви про вихід з товариства припиняє членство лише на майбутнє і не звільняє "втікача" від обов'язків, які він не виконав у період, коли був учасником товариства. Безпідставними є його сподівання, що вихід сам по собі звільняє його від проблем свого товариства.

Час виходу з товариства. Однією з най гостріших практичних проблем, пов'язаних із вибуттям учасників, є час припинення корпоративних правовідносин, час, з якого учасник вважається таким, що вийшов з товариства. З цього приводу висловлювалися різні думки. Дата виходу пов'язується з однією з наступних подій (в хронологічному порядку):

1)   день прийняття учасником рішення про вихід (день на­писання заяви);

2)   подання товариству заяви (рішення) про вихід;

3)  день, коли спливає встановлений статутом (а у разі від­сутності спеціальних норм в статуті — строк, встановлений в законі) строк попередження про вихід;

4)  день розгляду заяви про вихід на зборах учасників това­риства;

5)  день затвердження змін до установчих документів, пов'яза­них із виходом учасників;

6)  дата реєстрації змін до установчих документів, пов'яза­них із виходом учасників;

7)              день остаточного розрахунку з учасником.
Проаналізуймо аргументи за і проти кожної дати.

На думку Держпідприємництва, датою добровільного виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю є дата нотаріального посвідчення відповідної заяви (див. лист Держ­підприємництва від 22 вересня 2003 р. № 5008 "Щодо виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю"). Вва­жаю такий висновок необгрунтованим. Прийняття рішення про вихід саме по собі не припиняє корпоративних правовідносин, оскільки це рішення ще невідоме товариству. Воно не може враховувати таке рішення у власній діяльності. Написання заяви про вихід з товариства саме по собі ще не породжує правових наслідків, адже заява не вручена адресатові. Основне завдання цього документа — інформування товариства про вихід. Якщо цього завдання не досягнуто, жодних наслідків не настає. Отже, прийняття учасником рішення про вихід не припиняє корпо­ративних правовідносин.

Викладене у належній формі рішення учасника про вихід має бути повідомлене товариству. Саме з цього моменту воле­виявлення учасника набуває значення юридичного факту, що породжує певні правовідносини. Вважаю, що рішення про вихід повинно потрапити до товариства законно від учасника або його уповноваженого представника. Якщо припустити, що товариство отримало заяву про вихід випадково (поза волею учасника) або внаслідок протиправних дій (наприклад, викраден­ня), то правові наслідки не настають. В основі виходу повинна бути свідома вольова поведінка учасника, а не випадковість, тим більше правопорушення.

Учасник має повідомити товариство про свій вихід не пізніше як за три місяці. Увесь цей час учасник залишається в товарист­ві, і корпоративні правовідносини ще тривають. У протилежному випадку встановлення строку попередження не мало б сенсу.

Окремі правознавці дату виходу пов'язують із днем прий­няття рішення про вихід зборами учасників товариства. Ця

позиція є логічним наслідком заперечення безумовності права на вихід. Вважаю, що товариство не вправі перешкодити учас­нику вийти, тому розгляд заяви про вихід на зборах не має впливу на припинення корпоративних правовідносин. Неза­лежно від позиції товариства — погоджується воно з виходом чи проти цього — участь в товаристві припиняється, оскільки цього бажає учасник. Не ґрунтуються на законі твердження окремих вчених про те, що товариство, розглядаючи заяву про вихід, може виключити учасника або відмовити учаснику у виході, якщо заявник має невиконані зобов'язання перед това­риством1.

Товариство лише бере до уваги рішення учасника про вихід. У реальному житті учасники, як правило, беруть участь у зборах і пояснюють партнерам причини, що спонукали їх до виходу. Але це моральний, психологічний бік виходу, а не правовий. Навпаки, буває, що учасник йде "грюкнувши дверима", і на жодні збори його вже не затягнеш.

Якщо вихід пов'язувати з відповідним рішенням зборів учас­ників, виникає проблема кворуму. Наприклад, в товариствах з обмеженою відповідальністю збори правомочні, якщо присутні учасники, що володіють більш як 60% голосів. Якщо виходить учасник, частка якого становить 40 чи більше відсотків, то без нього немає кворуму, а отже, не можна вирішити жодного питання. Вихід учасника, якщо притримуватися цієї позиції, фактично паралізував би роботу товариства.

Д. Луспеник зазначає, що позови про виплату вартості частини майна товариства повинні заявлятися після розгляду заяв на зборах учасників, отже, він також пов'язує настання наслідків, які зумовлюються виходом, з розглядом цього питання товариством. Водночас якщо товариство не розглядає заяв про­тягом встановленого строку, то учасник, який виходить з това­риства, вправі звернутися до суду за захистом своїх прав2.

Припинення корпоративних правовідносин намагаються пов'язати також із днем затвердження змін до установчих документів, які відображають вибуття учасника. Така позиція видається хибною. Потрібно розрізняти підстави і наслідки виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Вихід з това­риства — це підстава припинення правовідносин між учасником

і товариством. Наслідки — виділення частки, зміна складу учас­ників та ін. Докладніше про наслідки йтиметься далі. Обов'яз­ковим наслідком є фактична зміна складу учасників, що зу­мовлює необхідність внесення змін до установчих документів. Закон зобов'язує товариство зробити це. Учасник, який вибув, до цього обов'язку не має жодного відношення. Він не пови­нен брати участі у затвердженні змін до установчих документів товариства, учасником якого він вже не є. Учасник, який ви­був, позбавлений права брати участь в управлінні товариством, тому не може залежати від того, затвердить товариство зміни чи ні, і коли саме це станеться. Фактично незатвердження змін, пов'язаних із виходом, було б тоді формою блокування това­риством рішення учасника про вихід. А згода товариства, як ми намагалися довести вище, не має значення.

Окремі науковці та практики пов'язують момент виходу учас­ника з днем реєстрації змін до установчих документів1. Основ­ний аргумент прибічників цієї позиції — зміни до установчих документів набирають законної сили з моменту державної ре­єстрації. Проте ця позиція суперечить закону. Відповідно до ст. 7 Закону "Про господарські товариства" зміни, які сталися в установчих документах товариства і які вносяться до держав­ного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими ж пра­вилами, що встановлені для державної реєстрації товариства. Ця норма не визначає моменту набуття чинності змін до уста­новчих документів, а лише встановлює обов'язок їх державної реєстрації. Відповідно до ч. З ст. 18 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного держав­ного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою. Наведені норми не дають підстав для висновку, що незареєстровані зміни недійсні.

Фактичні зміни складу учасників породжують правові наслід­ки незалежно від їх реєстрації. Ці наслідки породжуються діями сторін. Подання заяви про вихід є односторонньою дією, спря­мованою на припинення корпоративних правовідносин. Такий правочин є дійсним з моменту його вчинення. Його дійсність не залежить ні від згоди товариства, ні від реєстрації змін до установчих документів.

Остання за послідовністю подія, що має відношення до виходу з товариства, — остаточний розрахунок з учасником у зв'язку із виділенням частки. Саме з цією подією колись пов'язували вихід з товариства реєстраційні органи м. Львова. При поданні на реєстрацію змін до установчих документів у зв'язку із виходом учасника вони вимагали доказів про прове­дення повного розрахунку з учасником або заяву від нього про відсутність майнових претензій до товариства чи його учасників. Ці фрази згодом стали невід'ємним атрибутом заяв про вихід. Вони навіть потрапили у довідники із зразками нотаріальних документів1. Розглядувана позиція аргументувалася суто прак­тичними міркуваннями, сформульованими на основі власного світогляду реєстратора. На думку реєстратора, після розрахунків з учасником він не може мати вже ніяких претензій до това­риства, а тому вийшов "остаточно". Інакше може статися, що зміни зареєструються, а товариство розрахунків не проведе. А навіщо? Учасника і так вже вивели. Така позиція реєстрацій­ного органу сприяла пришвидшенню розрахунків з учасником і була на їх користь. Проте вона суперечить закону. Розрахунок з учасником — наслідок виходу, а не його умова.

Як бачимо, дата виходу з товариства визначається по-різному, залежно від того чи іншого бачення самої сутності цієї підстави припинення корпоративних правовідносин. Принципи добро­вільності, безумовності й односторонності виходу не порушу­ються лише тоді, коли моментом виходу вважати день спливу встановленого статутом (або законом) строку попередження товариства про вихід. Саме цей день, вважаю, і є днем припи­нення корпоративних правовідносин.

Правові наслідки виходу з товариства. Вихід учасника з това­риства породжує певні правові наслідки як для цього учасника, так і для товариства. Двосторонній наслідок — припинення корпоративних правовідносин між учасником і товариством. З моменту виходу учасник втрачає право брати участь в управ­лінні товариством (право голосу на зборах учасників) і право отримувати частину прибутку від діяльності товариства. Оскільки вихід з товариства призводить до фактичних змін складу учас­ників, виконавчий орган повинен скликати позачергові збори учасників. Порядок денний цих зборів повинен містити питання про затвердження змін до установчих документів. Збори не; вирішують питання про вихід учасника, і його явка на збори

не обов'язкова. Збори лише враховують цей факт у власній діяльності і на виконання вимог закону зобов'язані затвердити зміни до установчих документів та подати їх на державну реє­страцію.

Однією з прогалин законодавства є невизначеність у питанні щодо частки учасника, який вибув. Вважаю, що така частка поступає в розпорядження товариства. До речі, саме так вре­гульоване це питання в Законі Російської Федерації "Про това­риства з обмеженою відповідальністю".

Відповідно до ст. 53 Закону "Про господарські товариства" така частка може перебувати у товариства не більше одного року. Вона не дає товариству будь-яких прав і не враховується при визначенні кворуму чи голосуванні. Саме тому збори учас­ників будуть повноважними незалежно від розміру частки учас­ника, який вибув, якщо в них беруть участь усі інші.

Існує проблема проведення зборів, якщо в товаристві за­лишається один учасник. Саме поняття "збори" свідчить про колегіальність цього органу. Один учасник не може "зібрати­ся". Передбачений законом порядок скликання та проведення зборів не застосовується до такого випадку. На практиці про­понують різні виходи: проведення зборів разом з учасником, який виходить, або з особою, яка приймається до товариства, або оформляють рішення зборів не протоколом (як того вима­гає закон), а одноосібним розпорядчим документом учасника (наказом, розпорядженням, рішенням).

Якщо єдиний учасник товариства бажає прийняти в товарист­во нового учасника, "старий" і "новий" учасники підписують зміни до установчого договору (доцільно викладати його у новій редакції) і затверджують зміни до статуту, які відображають вступ нового учасника.

Якщо єдиний учасник товариства не приймає нового, то він сам затверджує зміни до статуту.

Вихід з товариства не припиняє трудових чи цивільних право­відносин між учасником і товариством. Учасник, який працював у товаристві, і після виходу зобов'язаний ходити на роботу. Якщо він цього не бажає, повинен написати окрему заяву — про звільнення за власним бажанням.