Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

Відповідно до Методики оцінки державних корпоративних прав (пункти 11, 12) книжкова вартість державних корпора­тивних прав визначається за формулою:

КнВ = ВВК х Д,

де КнВ — книжкова вартість державних корпоративних прав;

ВВК — вартість власного капіталу господарського товариства (сума першого розділу пасиву балансу товариства);

Д — розмір частки державних корпоративних прав у статут­ному фонді господарського товариства у відсотках статутного фонду.

Це та сама формула, яка наводилася вище.

Книжкова вартість державних корпоративних прав, визна­чена за формулою, може бути скоригована, якщо:

•      дані бухгалтерського обліку неправильно відображені у балансі, на що вказано в аудиторському висновку. У цьому разі книжкова вартість прав може коригуватися на підставі аудиторського висновку;

•      вартість активів, відображена в балансі (з урахуванням результатів індексації вартості основних засобів, незавершено­го капітального будівництва, а також результатів переоцінки товарно-матеріальних цінностей), істотно відрізняється від їх ринкової вартості. У цьому разі книжкова вартість прав може коригуватися за результатами експертної оцінки власних активів господарського товариства.

Отже, якщо вартість частки, розрахованої за балансом, не відповідає ринковій вартості активів, то заінтересована особа вправі наполягати на призначенні двох судових експертиз: буді­вельно-технічної — для визначення ринкової вартості нерухо­мого майна (або автотехнічної — для визначення вартості тран­спортних засобів) і судово-бухгалтерської — для визначення вартості частини майна товариства.

На вирішення судових експертів доцільно поставити наступні запитання:

•              Чи відповідають дані балансу товариства на дату виходу
учасника даним документів первинного бухгалтерського обліку?

•    Який прибуток одержало товариство за результатами року, в якому виходить учасник?

•    Яка вартість частини майна товариства припадає на частку у разі виходу учасника з товариства? Висновок щодо цього питання дати з урахуванням висновку відповідної експертизи щодо справедливої вартості майна,що було внесене учасником.

Окремі експерти вважають, що оцінювати потрібно весь ціліс­ний майновий комплекс підприємства. Для цього слід було б призначити окремо будівельно-технічну, автотехнічну, товаро­знавчу та бухгалтерську експертизу, одержані результати суму­вати і лише потім визначати частку. Вважаю, що такий підхід ускладнює розрахунок (особливо якщо врахувати тривалість експертиз). У більшості випадків між учасниками виникає спір про вартість окремих, як правило, найдорожчих об'єктів.

При визначенні частки учасника, який виходить, слід врахо­вувати положення установчих документів. Відповідно до ч. 2 ст. 148 ІДК порядок і спосіб визначення вартості частини майна товариства, що пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. Тому в статуті може бути визначено, яка вартість береться до уваги (балансова чи ринкова), методика розрахун­ку частки (вона може відрізнятися від вищенаведеної), право товариства утримати належні з учасника платежі, розстрочення платежів, санкції за несвоєчасний розрахунок.

Однією з проблем є розрахунок частки у разі неповного внесення учасником свого внеску до статутного капіталу. Часто буває, що учасник вносить лише 50% свого внеску, необхідних для реєстрації товариства. На законодавчому рівні ця проблема не врегульована. Погоджуюся з думкою тих вчених, які вва­жають, що частка, яка підлягає виплаті у разі виходу, підлягає пропорційному зменшенню1. Так, до речі, врегульовано роз­глядуване питання і в російському законодавстві2. До врегу­лювання цього питання на рівні закону доцільно таку норму включати до статуту.

Крім частки в майні товариства, учасник вправі одержати частину прибутку, одержаного товариством у даному році до

моменту виходу. Частка прибутку визначається за результатами поточного року на підставі даних річного балансу за формулою:

Чп = Рп / 365 х Кд,

де Чп — частина прибутку;

Рп — нерозподілений прибуток звітного року (рядок 480 балансу);

365 — кількість календарних днів в році;

Кд — кількість календарних днів року до дня виходу.

Частина прибутку не виділяється, якщо за результатами року отримано збитки.

Окремі вчені вважають, що частина прибутку виділяється лише у випадку, коли збори учасників прийняли рішення про виплату прибутку1. Вважаю, що виплата частини прибутку не залежить від такого рішення товариства, адже це порушувало б майнові права учасника, який вибув. Частина 2 ст. 54 Закону "Про господарські товариства" сформульована категорично: учаснику виплачується частина прибутку; товариство зобов'язане здійснити цю виплату на підставі закону; спеціального рішення зборів не потрібно.

Законодавство передбачає грошову форму виплати частки як пріоритетну, але не єдину. Відповідно до ст. 54 Закону "Про господарські товариства" на вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Для цього фактично потрібний договір між учасником і товариством: вимога учасника (оферта) і згода товариства (акцепт). Вимога учасника може міститися в адре­сованій товариству заяві. Вона може бути заявлена у будь-який момент до проведення остаточного розрахунку. Згода чи незгода товариства формується вищим органом — зборами учасників. Рішення товариства з цього питання не може бути оскаржене по суті. Воно належить до виключної компетенції товариства. Тому такі вимоги судам не підвідомчі.

Привертає увагу та обставина, що у ст. 54 вказаного Закону йдеться про повернення вкладу учасника, тобто фактично вне­сеного до статутного капіталу майна. Натомість у ст. 148 ЦК передбачено, що учаснику може бути передано майно в натурі, тобто будь-яке майно товариства.

Виплата частки в натуральній формі допускається лише за згодою товариства.

Так, у березні — травні 1997 р. Г. та інші (усього вісім осіб) звернулися до суду із позовом до ТОВ "Мрія" (далі — ТОВ) про виділ їхніх часток у натуральній формі. Позивачі зазначали, що разом з іншими учасниками товариства по­купців у 1996 р. викупили приміщення колишнього державного МІГ роздрібної торгівлі "Мрія" в м. Кілії Одеської області та створили ТОВ. їхня частка у статутному фонді товариства становить 39,8 %. 14 березня 1997 р. на загальних зборах було переобрано директора товариства. У зв'язку з неможливістю подальшої спільної роботи з новим керівництвом вони ви­рішили вийти з товариства і просили суд виділити належні їм частки в натурі, зокрема частину приміщення, в якому роз­ташовано ТОВ.

Рішенням Кілійського районного суду від 10 лютого

1998              р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в ци­
вільних справах Одеського обласного суду від 9 червня того
ж року, позов було задоволено. Позивачам виділено в корис­
тування частину приміщення магазину, що відповідає 39,8%
статутного фонду, й частину двору, а туалет і споруду зали­
шено в загальному користуванні.

Постановою президії Одеського обласного суду від 3 березня

1999              р. протест заступника прокурора області про скасування
зазначених судових рішень було залишено без задоволення.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі судових рішень і направлення її на новий розгляд у зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального зако­нодавства. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Постановляючи рішення, суд виходив із того, що майно товариства є спільною частковою власністю її учасників і згідно з ч. 2 ст. 115 ЦК може бути поділено в натурі, оскільки за висновками технічних експертиз виділ часток можна про­вести без шкоди для його господарського призначення і що можливість виділу часток у натурі передбачено ст. 54 Закону "Про господарські товариства". Із такими висновками пого­дилися судова колегія та президія обласного суду. Проте вони не відповідають нормам матеріального права.

Згідно із Законом "Про власність" усе майно ТОВ є його колективною власністю, а ст. 115 ЦК врегульовані правовід­носини між учасниками спільної часткової власності щодо виділу їхніх часток зі спільного майна, а отже, на правовід­носини, які склалися між позивачами та відповідачем, її дія не поширюється.

Порядок створення, діяльності й ліквідації господарських товариств, права та обов'язки їх учасників, порядок виходу з

товариства регулюються Законом "Про господарські това­риства". Зокрема, ст. 54 цього Закону передбачено, що в разі виходу учасника з ТОВ йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства його вклад може бути повернено повністю або частково в натуральній формі. Тому питання про можливість виділу часток у натурі належить до компетенції товариства.

У п. 17 установчого договору ТОВ, зареєстрованого 2 серпня

1996              р., зазначено, що при виході учасника з товариства йому
виплачується вартість частини майна останнього, пропор­
ційна його частці у статутному фонді. Можливості виділу
частки в натурі при виході з товариства цим договором не
передбачено.

Із матеріалів справи вбачається, що згоди на виділ часток позивачів у натуральній формі товариство не давало і питання про виділ часток у встановленому законом порядку взагалі не розглядалося.

Відповідно до п. 16 установчого договору ТОВ вихід учас­ників з нього здійснюється шляхом письмової заяви вико­навчому органу товариства. Позивачі ж заяв про вихід із ТОВ не подавали. Про їхній намір вийти з товариства стало відомо лише з копії позовної заяви та на загальних зборах ЗО квітня

1997              р., якими було прийнято рішення, згідно з яким
бажаючим вийти з товариства запропоновано подати відпо­
відні заяви на ім'я директора. Суд не з'ясував, чи подавали
такі заяви позивачі та чи приймалося рішення про їх вихід із
товариства. Зі скарг у порядку нагляду вбачається, що таких
заяв позивачі не подавали, так само, як і заяв про виділ майна
в натурі.

Право ж на оплату вартості майна товариства пропорцій­но частці учасника виникає при виході цього учасника з товариства. Тому, не з'ясувавши питання про те, чи вийшли позивачі зі складу учасників товариства та чи давало останнє згоду на виділ їх часток у натурі, суд не мав достатніх підстав задовольняти позов зазначених осіб про виділ їм майна в натурі.

Крім того, суд виділив позивачам частину приміщень у користування, а не у власність, залишивши, зокрема, в за­гальному користуванні споруду, туалет і частину земельної ділянки, що суперечить чинному законодавству.

Оскільки рішення районного суду постановлено з по­рушенням норм матеріального та процесуального права, у касаційної інстанції та президії обласного суду не було під­став залишати його без зміни, тому всі постановлені у справі

рішення підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд.

Виходячи із зазначеного, Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, опротестовані судо­ві рішення скасувала і направила справу на новий розгляд1.

Закон встановлює спеціальні правила на випадок, коли внес­ком учасника було право користування майном. У такому разі це майно повертається учаснику без винагороди. Учасник не може вимагати сплати орендної плати, амортизації, компенсацій за користуванням цим майном.

Учасник вправі розпорядитися належною часткою в майні товариства. На практиці буває, що розрахунки з учасником здійснюються в неофіційному порядку, а він відмовляється від своєї частки в товаристві. Безперечно, як власник частки учасник вправі розпорядитися нею на власний розсуд, в тому числі залишити її товариству. В цьому разі відбувається не що інше, як безоплатне відчуження частки товариству, тобто дару­вання. Оскільки внаслідок дарування у товариства не виникає обов'язків, а є лише права, то учасник не вправі зобов'язати товариство передати цю частку певним особам. Проте пропо­нувати товариству це зробити він має право. Остаточне рішення залишається за зборами учасників.

Принагідно зазначу, що залишення частки товариству з наступною безоплатною передачею новому учаснику — це найбільш невдала з точки зору оподаткування корпоративна операція.

Строк виплати частки може бути встановлено статутом товариства. Якщо учасники такої норми не передбачили, засто­совується норма, що міститься у ст. 54 Закону "Про господар­ські товариства": виплата частки провадиться після затверд­ження звіту за рік, в якому учасник вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. Частка може бути виділена не раніше затвердження звіту за рік. Річний звіт затверджується зборами учасників товариства і подається в податкову інспекцію у двомісячний строк після закінчення року, тобто до 1 березня наступного року (див. підпункт 4.1.4 п. 4.1. ст. 4 Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"). Ця дата є

певним орієнтиром для учасника. Здійснювати розрахунки до затвердження річного балансу товариство не вправі, оскільки це буде порушенням ст. 54. Водночас за дострокову виплату частки відповідальності не передбачено.

Максимальний строк розрахунку — 12 місяців з дня виходу. З одного боку, досить великий строк, з іншого — інколи вклас­тися у визначений законом строк фактично неможливо. Наприк­лад, учасник виходить з товариства 3 січня 2005 р. Виплатити йому частку можна не швидше ніж після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов, тобто за 2005 р., але й не пізніше 12 місяців, тобто до 3 січня 2006 р. Отже, з урахуванням вимог закону розрахунки повинні відбутися між 1 і 3 січня 2006 р. Затвердження у цей період річного звіту виглядає малоймовір­ним. Законодавець для цього дає аж 2 місяці. Дострокового складення річних звітів у разі виходу учасника законодавством не передбачено.