Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики

Ці норми неоднозначні і допускають різне тлумачення. Для чого, наприклад, у цих нормах слова "по його власних зобов'я­заннях", "за його особистими боргами", і що вони означають? Чи означає це, що по зобов'язаннях третіх осіб, а не самого

учасника, звернення стягнення на частку в капіталі цілком можливе? Як співвідносяться поняття "частка в статутному ка­піталі", "частка в товаристві", "частка в майні товариства"? Ці та інші питання істотно ускладнюють заставні відносини.

На мою думку, зі змісту ст. 57 Закону "Про господарські товариства" можна дійти висновку, що звернення не допуска­ється на частку у товаристві, але допускається на частину майна товариства, пропорційну частці в статутному капіталі. Це, зокрема, підтверджується і змістом ст. 149 ЦК, в якій йдеться саме про звернення стягнення на частину майна товариства.

Слова "по його власних зобов'язаннях", "за його особистими боргами" означають, що учасник і товариство не несуть взаємної відповідальності за зобов'язаннями один одного. Такий висновок є очевидним і, як на мене, інших норм для його підсилення можна було і не наводити. Однак ці слова підкреслюють основну ідею законодавця: на частку учасника в статутному капіталі не можна звертати стягнення за зобов'язаннями, в яких боржни­ком є учасник, а не товариство. Такими є як зобов'язання учасника, так і зобов'язання, за які учасник поручився. Адже зобов'язання заставного поручителя є його власними (особис­тими) зобов'язаннями, що виникають з договору поруки.

Стаття 57 Закону "Про господарські товариства" має дві частини. Частина 2 фактично роз'яснює ч. 1: звертати стягнення слід не на частку в товаристві, а на частку в майні товариства. Отже, кредитор учасника-боржника вправі одержати майновий еквівалент вартості частки в товаристві, і це прямо передбачено законом.

Постає питання тотожності цих двох об'єктів: частки в това­ристві (частки в статутному капіталі) і частки в майні товариства. Питання, на перший погляд, просте. Статутний капітал — це виражена у грошах вартість внесків учасників, статична величина, розмір якої у відсотках або дробах зафіксовано в установчих документах. Майно, яке було внеском учасника, стає власністю товариства, а учасник натомість набуває певний обсяг корпо­ративних прав, зумовлених вартістю його внеску. Товариство вправі вільно розпоряджатися предметом внеску, а тому навіть якщо він чітко описаний в установчих документах, це зовсім не означає, що він насправді є у товариства на цей час.

Статутний капітал — це не майно товариства, а джерело його походження. Тим, хто володіє основами бухгалтерського обліку, легко це довести: статутний капітал — це пасивна стат­тя, яка розкриває джерела утворення майна (активу) підприєм­ства. Це можна пояснити на такому прикладі. Уявімо, що в

гаманці є 100 грн. Ці гроші власник А. передає особі Б. У результаті майно — гроші в сумі 100 грн., опиняються у Б. Джерелом набуття цього майна є А., але грошей у нього немає. Є лише розписка, що він передав гроші Б. Але це далеко не те саме, що гроші. Статутний капітал — це та сама розписка, згадка про гроші, але не майно. Якщо статутний капітал — це не майно, то й частка в статутному капіталі — це також не майно.

Але якщо частка в статутному капіталі не є майном, то як бути із нормами ст. 147 ЦК, ст. 53 Закону "Про господарські товариства", в яких прямо зазначено про відступлення частки в статутному капіталі? Було б абсурдним допустити, що закон дозволяє відчуження чогось такого, що не може вважатися об'єк­том цивільних правовідносин. Це вже проблема.

На мій погляд, ця суперечність виникла внаслідок недоско­налої юридичної техніки. Для її усунення доцільно було б роз­межувати на рівні закону поняття частки в статутному капіталі і корпоративних прав. Однак це питання виходить вже далеко за межі розглядуваної проблеми.

Щодо частки в майні товариства, то слід зауважити, що її вартість є динамічною величиною. Вартість частки залежить, з одного боку, від розміру частки в статутному капіталі, а з ін­шого — від ефективності господарської діяльності товариства. Частка в майні товариства визначається як частина вартості так званих чистих активів, власного капіталу, тобто майна, що за­лишається після задоволення вимог усіх кредиторів. Оскільки обсяг майна та зобов'язань товариства постійно змінюється, встановити його точний розмір на певну дату в майбутньому є неможливим.

З огляду на вищевикладене можна дійти висновку, що частка в товариства (частка в статутному капіталі товариства) і частка в майні товариства — це взаємопов'язані, але не тотожні поняття. Законодавець фактично встановлює не заборону звертати стяг­нення на частку в товаристві, а спеціальний механізм такого стягнення. Його специфіка полягає у тому, що об'єктом стяг­нення є не частка в товаристві (статутному капіталі), а частка в майні товариства, пропорційна розміру частки в статутному капіталі.

У такому вирішенні є своя логіка: в результаті звернення стягнення на частку в майні товариства у товариства не з'явля­ється новий учасник (кредитор учасника-боржника або особа, яка придбаває частку з прилюдних торгів), а лише зменшується його майнова маса на виділену частку учасника-боржника. У

такий спосіб законодавець захищає інших учасників товарист­ва від появи небажаних "гостей" — кредиторів. Вони мають право претендувати лише на майнові права учасника-боржника і аж ніяк не впливають на управління.

Такий підхід має й недоліки. Заставодавець змушений звер­тати стягнення на частину майна товариства, руйнувати його майнову основу навіть тоді, коли він цього не хоче. Наприк­лад, якщо заставодавець і заставодержатель — учасники одного товариства. Звернути стягнення на саму частку в статутному капіталі він не може — забороняє закон. Не має значення й думка інших учасників товариства. Навіть тоді, коли вони згодні на вступ до товариства нового учасника — заставодержателя, в межах процедури звернення стягнення на частку це є немож­ливим.

Як на мене, в інтересах цивільного обороту доцільно надати заставодержателеві можливість обирати механізм звернення стягнення на частку: або звертати стягнення на частку в статут­ному капіталі (наприклад, шляхом її продажу іншим учасникам або третім особам; інтереси товариства при цьому не стражда­ють), або звертати стягнення на частину майна товариства, про­порційну частці в статутному капіталі. Таке вирішення підвищи­ло б привабливість частки в статутному фонді як потенційної застави і полегшило б звернення стягнення на неї. Наразі це пропозиції, а не закон.

У законі наперед закладена проблема: частка в статутному капіталі може бути предметом застави (адже вона може бути відчужена), але на неї не можна звернути стягнення, а частина майна товариства, пропорційна частці, не може бути предме­том застави (оскільки до виділення вона не існує), але на неї можна звернути стягнення.

Для виходу із цієї ситуації доцільно, щоб предметом застави були корпоративні права. Різниця в тому, що Закон "Про госпо­дарські товариства" та ЦК, в якому є наведені вище обмеження, не оперують поняттям корпоративних прав, тому ці обмежен­ня їх формально і не стосуються. В законодавстві відсутня норма, яка б забороняла відчуження корпоративних прав або звернення стягнення на них. Водночас оскільки корпоративні права є різновидом майнових прав, на їх заставу поширюються норми, які регулюють заставу цих прав.

Підсумовуючи, можна відзначити наступне:

1) частка в статутному капіталі товариства та корпоративні права можуть бути відчужені;

2)   на частку в статутному капіталі стягнення звертається в    | особливому порядку — шляхом звернення стягнення на її май­новий еквівалент — частину майна товариства, пропорційну частці в статутному капіталі.

3)   предмет застави найкраще описувати як корпоративні права.

Правовою підставою виникнення застави корпоративних прав є договір. Нам невідомі випадки, коли б така застава виникала безпосередньо внаслідок прямої вказівки закону або за рішенням суду.

Звернення стягнення на предмет застави може призвести до порушення інтересів товариства (зменшиться його маса), тому заставодержателеві доцільно вимагати одержання попередньої письмової згоди інших учасників на заставу корпоративних прав, хоч закон такої вимоги не містить. Така згода може да­ватися кожним учасником товариства зокрема або рішенням зборів учасників, ухваленим одноголосно.

Механізму звернення стягнення на корпоративні права закон не передбачає, тому в цій частині договір застави має бути особливо інформативний. Адже якщо сторони "недорегулюють" свої відносини, то з'явиться широкий простір для їх оспорю­вання.

Момент набуття права на звернення стягнення. Відповідно до ч. 2 ст. 590 ЦК заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не вста­новлено договором або законом.

Відповідно до ст. 20 Закону "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, за­безпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Основним юридичним фактом, з яким пов'язується ви­никнення у заставодержателя права на звернення стягнення, є невиконання забезпеченого зобов'язання у встановлений строк. Законом передбачено також інші обставини, які надають право звернути стягнення на предмет застави достроково, зокрема:

1)              у разі порушення заставодавцем правил про наступну
заставу;

2)              у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджання
предметом застави в інших випадках, встановлених договором
(ч. 2 ст. 592 ЦК).

В договорі застави корпоративних прав доцільно передбачати додаткові обставини, які надають заставодержателеві право звер­нути стягнення, серед яких можуть бути такі:

1)   порушення зобов'язань щодо узгодження із заставодер-жателем дій із предметом застави;

2)   виникнення загрози втрати або зниження вартості пред­мета застави, зокрема:

—  включення до порядку денного загальних зборів учасни­ків товариства рішення про виключення заставодавця зі складу учасників товариства;

—  пред'явлення позову до заставодавця, якщо його задово­лення може призвести до того, що у зв'язку з недостатністю іншого майна заставодавця, відбудеться звернення стягнення на частку у статутному капіталі товариства;

—  прийняття рішення про припинення товариства;

—  подання позову до товариства, ціна якого становить 25 і більше відсотків вартості майна товариства;

—  надіслання товариству податкового рішення-повідомлення чи податкової вимоги, згідно з якими розмір податкового зо­бов'язання (податкового боргу) становить 25 і більше відсотків вартості майна товариства;

—  подання заяви про порушення провадження про визнання товариства банкрутом;

—   вартість чистих активів товариства стала меншою, ніж розмір його статутного капіталу;

—   наявність ознак неплатоспроможності товариства;

—   порушення кримінальної справи проти посадових осіб товариства;

3)   зміна виконавчого органу товариства;

4)   зменшення вартості власного капіталу товариства більше як на 25% протягом кварталу тощо.

Правова підстава звернення стягнення та механізм реа­лізації заставленого майна. У ч. 1 ст. 590 ЦК зазначено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішен­ням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 20 Закону "Про заставу" звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом, або договором застави. У спеціальній нормі, яка міститься у ст. 23 цього ж Закону, зазна­чено, що при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель

набуває право вимагати в судовому порядку переведення на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави. Ця норма є імперативною.

З цієї норми можна дійти висновку, що правовою підставою для звернення стягнення є добровільне відступлення заставо­давцем заставлених прав або примусове переведення цих прав на заставодержателя за рішенням суду.

Сторони вправі доповнити встановлений законом механізм звернення стягнення на предмет застави, зокрема такий, як корпоративні права. Цим правом обов'язково слід скористатися, адже особливого порядку звернення стягнення на корпоративні права за рішенням суду нині взагалі не існує.

Вважаю, що з точки зору заставодержателя доцільно, щоб підставою для звернення стягнення було його письмове по­відомлення, надіслане (передане) заставодавцеві. У ньому заста­водавець, в якого вже виникло право на звернення стягнення, повідомляє заставодавця, що він має намір скористатися своїм правом заставодержателя і звернути стягнення на предмет заста­ви. Якщо заставодавець відмовляється добровільно відступити заставлені права, заставодержатель вправі домагатися цього в судовому порядку.

Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа, суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не пе­редбачено законом чи договором.

Відповідно до ст. 23 Закону "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом відступлення заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.